Повернутися дощем - Страница 115

115

— Так, — кивнув.

— Усі люди помиляються, але я зробила величезну помилку.

— Іванко, не час про це говорити.

— Мовчи. Я справді повірила в нове й щасливе життя. Чому? Бо була наївна і дурна… Така вже вродилася. Втім, не в тому річ… Коли виїхала в Росію, то одразу ж пересіла на інший автобус і повернулася у Луганськ, щоб воювати далі.

— Але ж ти телефонувала з Росії, — нагадав Геник.

— Так, щоб мамі та батьку було спокійніше, — пояснила дівчина. — Іноді туди їздила, щоб подзвонити. Місяць тому я дізналася, що вагітна.

— Ти… вагітна?!

— Була.

На обличчі дівчини майнула гірка посмішка.

— Ті, за кого я ладна була віддати життя, щойно вбили мою дитину.

— Іванко…

— Мовчи і слухай. Лише тоді, коли відчула всередині нове життя, усвідомила, яка ця війна безглузда і жахлива… І я зрозуміла маму, її хвилювання, весь біль і відчай на собі…

Дівчина замовкла і важко дихала. Геник з жахом дивився на пляму крові, що швидко розросталася, забарвлюючи залишки снігу під тілом сестри. Дівчина стулила повіки, і Геник торкнувся долонею її обличчя.

— Усе добре, братику, — промовила Іванка і продовжила: — Я вирішила повернутися додому, впасти до ніг мами і просити вибачення… Хотіла, щоб вона виростила мою дитину, поки я буду у в’язниці, але мене не відпускали… Я чекала слушної нагоди і… ось… зустріла тебе. А вони вбили мою дитину. Знаєш, у мене був хлопчик — я це відчула і навіть придумала йому ім’я.

— Яке? — спитав Геннадій, ковтаючи грудку, яка застрягла в горлі.

— Іванко.

— Гарне ім’я.

— Так, але кляті сєпари влучили мені в живіт і вбили Іванка.

— Сестричко, ми зараз підемо, тобі допоможуть і ти ще народиш не одного хлопчика.

— Облиш, Генику. Я все розумію. Не розповідай мамі про те… про… що я її обманювала і воювала. Скажи, що все зрозуміла і поверталася до неї попуткою… з покаянням… з Росії, вона потрапила під обстріли… Добре?

— Так.

— А ще не кажи про мою вагітність. Нехай у її пам’яті я залишусь… А, все одно вона мені не пробачить.

— Мама все пробачить, ти ж знаєш, що вона добра.

— Так, у нас найкраща мама… Мені так шкода, що завдала їй стільки болю… Бережи її й себе збережи хоча б для неї.

— Гаразд.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Обніми мене, — попросила дівчина.

Геннадій лагідно обійняв дівчину. Так вона не бачила його обличчя, яке оросилося сльозами.

— Я так хочу до мами… Пригорнутися до неї… Мені так холодно… і вже не боляче. Справді, зовсім не боляче, лише дуже хочеться… спати…

— Не треба спати, сестричко. — Геннадій злегка струснув дівчину. — Ми всі виходимо з дому, щоб туди повернутися, ти також повернешся, зустрінешся з мамою…

— Не всі повертаються, — прошепотіла.

— А ти повернешся.

— Додому я… повернуся… дощем, — злетіло тихе й останнє з її вуст.

Геннадій змахнув сльози, повернув до себе обличчя сестри. Вона востаннє поглянула на брата, тіло обм’якло, голова відкинулася назад, і погляд зупинився десь там, у небі, куди відлітала її душа і де скопичилися темні хмари.

— Ні-і-і!!! — вирвалося у нього з грудей. — Іванко! Ні-і-і!

Несамовитий крик відчаю полетів угору. Враз небо обурилось, і якась невидима грізна сила розірвала його на шматки, і загримів грім. Знову гримнуло, й уперіщила злива, ніби небеса накопичували воду довгий час, щоб в одну мить обрушити її на землю.

— Господи! За що?! — крикнув Геннадій зводячи руки.

Небо знову невдоволено обізвалося громом.

— Господи! Пробач та прийми її душу грішну! — перехрестився Геннадій. — Боже, пробач і мої гріхи!

Небо заспокоїлось, і дощ стишився. Геннадій нахилився до сестри, прикрив їй повіки, торкнувся губами холодного і мокрого чола. Обличчя дівчини було бліде, спокійне і вдоволене. Геник важко підвівся, взяв на руки ношу і повільно пішов полем. А дощ змивав із землі краплини крові…

Розділ 104

Алла повернулася додому раніше від тітки Катерини. Останнім часом Катерині Максимівні щастило: вона знайшла учнів і тепер займалася репетиторством, що давало додатковий, хоча й незначний, прибуток. Алла бачила, що жінці важко починати нове життя на новій роботі і в чужому місті, але тітка Катерина не скиглила, навпаки, в усьому її підтримувала. Алла згадала, як навесні 2014 року в Луганську вчителька української мови та літератури увійшла до кабінету й побачила на дошці напис великими літерами: «Осторожно! Укропка!» і підпис «Юные ополченцы». Тут Катерині Максимівні морально набагато легше і вона намагається заробити більше грошей, щоб забезпечити нормальним харчуванням та одягом Аллу. Скільки вже разів Алла намагалася довести, що вдягається не гірше за інших дівчаток і нема потреби так багато працювати, але тітка Катерина була невгамовною. Лише тоді, коли Алла заявила, що більше не братиме від неї одягу, жінка трохи заспокоїлася, але ненадовго. За кілька днів заявила, що потрібно збирати гроші Аллі на навчання в інституті.

«Треба приготувати щось смачненьке до приходу тітки», — подумала Алла і дістала з холодильника курячий фарш.

Поки фарш розморожувався в мікрохвильовій пічці, встигла попити чай з бутербродом. Задзвонив мобільник, і Алла зраділа — телефонувала мама.

— Доню, як ти там? — спитала мати.

Алла розповіла, що у них усе гаразд, що тітка Катерина працює до пізнього вечора, намагаючись вдягти її в новеньке і нагодувати смаколиками.

115