Настя повідомила маму і попросила негайно знайти Валю. І знову чекання. Коли минуло ще дві години, Настя почала хвилюватися. Афганець простягнув їй цигарку.
— Будете? Ніби заспокоює.
Настя закурила. Вона вже давно не палила, тож одна цигарка подіяла на неї одразу і їй стало легше.
— Уже краще, — сказала вона Вадиму і взяла його під руку.
Коли їх посадили в автобус і повезли в бік Щастя, Настя розхвилювалася ще більше. Вона уявляла зустріч з мамою, зі своїми знайомими, і їй не вірилося, що незабаром всі жахіття полону будуть позаду і вона говоритиме про них у минулому часі. Жінка уявляла, як ступить на рідну українську землю. Здавалося б, що тут такого: перейти умовну лінію розмежування? Але тут — земля окупована, хоча й рідна, а там… Там — воля, там Україна, там усе своє, рідне, там прапор кольору неба і сонця і вона ладна цілувати рідну землю!..
На спуску з Веселої Гори ополченці зателефонували і з кимось переговорили. У Насті шаленіло в грудях серце, ладне їх розірвати.
— Якщо є справжнє щастя, то це щастя має назву «Повернення на батьківщину», — шепнула Настя Вадиму на вухо, і він міцно потис її долоню.
Їх вивели з автобуса біля мосту через Сіверський Донець. По цей бік — блокпост бойовиків, а на тому — синьо-жовтий прапор. Ополченці сказали, що вони мають дати коротеньке інтерв’ю для місцевого телебачення.
— Робіть все, що від вас вимагають, — стишеним голосом порадив їм афганець.
— Що ми маємо сказати? — запитала Настя ополченця.
— Подякувати за нормальні умови утримування, за швидкий обмін.
Настя з Вадимом зробили так, як хотіли ополченці: похвалилися гарним харчуванням та проживанням під час полону, подякували за звільнення.
— Спасибі! — Вадим потис руку афганцю.
— Нема за що, — сказав він. — Хай щастить!
Обмін полоненими двоє на двох відбувся на мосту побіля Щастя. Один із бойовиків кинув на Настю байдужий погляд і пішов, другий, молодший, подивився з ненавистю, аж перекосило, розкрив рота, аби щось сказати, але передумав, сплюнув на землю і пішов.
— Не звертай уваги, — стиха мовив Вадим.
— Он мама! — вигукнула Настя, помітивши жінку, що махала їй рукою.
Нарешті вони ступили на свою землю, і Настя, світячись від щастя, кинулась до матері.
— Матусю, моя хороша, моя рідненька! — лагідно говорила Настя, опинившись в обіймах матері. — Господи, ти так схудла! Хворіла? Вибач, моя дорогенька, вибач мені, що змусила тебе хвилюватися, — Настя цілувала солоні зморшки, — тепер усе буде добре, обіцяю!
— Тут Валентина та Оля, — сказала Богдана Стефанівна. — Вони приїхали по вас.
Настя обняла подруг, розцілувала їх, щиро подякувала.
— Ходімо до автівки, — поквапила Оля. — Треба встигнути до вечора, а то на блокпостах не пропустять до міста.
Вони сіли в машину. Настя сиділа поруч з мамою і не випускала її руку зі своєї, ніби боячись, що вона зникне. Коли виїхали за Щастя, жінка помітила на матері чорну хустку.
— Матусю, в тебе іншої хустки не знайшлося? — спитала Настя, і раптом її осяяла страшна здогадка. Вона згадала день, коли гриміло небо і в неї щось обірвалося в душі. Серце завмерло в грудях, і по спині пробіг холод. — Хто? — ледве спитала вона.
— Іванка, — вичавила з болем жінка.
Настя після повернення з полону одразу ж пішла на могилу доньки. Уже не відчувала радості звільнення, лише порожнечу. Вона наче скам’яніла, просиділа біля вікна весь день, втративши лік часу. Що тепер для неї час? Чи важливо, котра зараз година і коли настане завтра, якщо всередині порожньо? Нема сил навіть на вовче виття — забрала порожнеча, поглинула все, до останньої краплинки. Навіть у полоні жили в ній і надія, і кохання, і радість. Усе вмерло разом з донечкою, залишилось у промерзлій могилі, поруч з Іванкою. Світ за вікном жив своїм життям, кудись поспішали люди, радіючи та сумуючи, сподіваючись та розчаровуючись, але вони — в іншому житті. А її життя скінчилося, бо людина жива доти, поки відчуває. Позаду — родинне щастя, маленькі діти, тісна квартира, надії на краще майбутнє. Усе поглинула безодня, темна, жахлива.
Життя виявилося занадто жорстоким. Навіщо їй було дарувати щастя материнства? Можливість прикласти дитину до грудей, не спати ночами біля дитячого ліжка, радіти першій посмішці, несміливому кроку, проводжати до школи і мріяти про майбутнє? Лише для того, щоб обірвати все по живому, так жорстоко, в одну мить? Робота, робота, робота. Мізерна зарплатня, яку вона вважала достойною, не дозволяла ані добре жити, ані харчуватися, не вистачало на відпочинок. А ще була мрія купити Генику власне житло. Скільки років вона тішила себе такою мрією? Багато. А в той самий час спливало її життя, проходило повз неї, а вона, не помічаючи, пливла за течією, тішачи себе нездійсненними мріями. Іванна більше часу проводила з бабусею, ніж із мамою. Здавалося, так зручно: дитина доглянута, нагодована, тож можна працювати по дві зміни. Гадала, що їхня родина в кращому становищі, ніж багато інших сімей, де не було бабусь, а у дитсадки черги на кілька років. Так жили і живуть багато родин, знімають квартири, навіть без надії колись її придбати, гадаючи, що й так щасливі. А в той самий час спливає непомітно їхнє життя. Від самого народження людини починається зворотний відлік, і кожен прожитий день наближає її до смерті.
Чи думала вона про це, коли дихала отруйними хімічними речовинами на заводі, полишивши доньку вдома зі свекрухою? Звичайно, що ні. В той час, коли мусила бути зі своєю дитиною, вона працювала, а смерть уже потирала руки, спостерігаючи за Іванкою. Можливо, все склалося б інакше, якби вона проводила більше часу з донькою. Можна було б не лише нагодувати дівчинку та вдягнути, а й виховати по-іншому. Тоді б Іванка не піддалася ворожій агітації, не пішла б воювати і була б поруч.