Повернутися дощем - Страница 131

К оглавлению

131

— Кажу ж тобі, сам послухай, — сказав Злий і загадково посміхнувся.

— Та йди ти до біса! — кинув йому Геннадій і попрямував до натовпу.

Сніг рипів під ногами, але це не завадило Геннадію на відстані почути знайомий голос.

— Невже?! — здивувався він і побіг.

Геник розштовхав ліктями натовп, щоб побачити бійця, який стояв посередині й щось розказував.

— Мона!

— Сєвєр!

Міцні солдатські обійми, і клубок застряє в горлі. Вони тиснуть руки і все ще не вірять, що доля їх знову звела разом. Мона забув про те, що хлопці чекають продовження розповіді, і побратими із зрозумінням відходять, щоб не заважати зустрічі друзів, яким є що сказати одне одному.

Мона розповів, як погодився супроводжувати поранених українських бійців до Росії і два тижні допомагав виходжувати поранених.

Після перевірки його відправили назад у полон до ополченців, а потім обміняли.

— Я бачив нашого Батю, — сказав Мона.

— Де?

— У російському госпіталі, — пояснив Мона. — Одного разу навіть вдалося з ним поговорити. Його там ненавиділи, бо коли хотіли взяти в полон живим, він кинув гранату і поклав на місці одного офіцера і трьох солдатів. Навіть не знаю, чому вони не пристрелили Батю на місці, а взяли у полон.

— Напевно тому, що він командир, такі їм потрібні, — сказав Геннадій і запитав: — А потім що було?

— Був наказ вилікувати нашого Батю, щоб потім обміняти на якусь важливу особу.

— Що він казав, коли ти з ним розмовляв?

— Сказав, щоб трималися і били ворога до останнього, — посміхнувся Мона. — «Передай нашим, що я обов’язково повернуся!» Олексій Григорович питав, хто з наших вижив і окремо про Улянку. Де вона зараз?

— Тут, з нами.

Друзі б ще довго говорили, забувши про пекучий мороз, але почався обстріл і вони побігли в укриття, щоб уже там під вибухи продовжити розмову.

Розділ 120

Додому в Сєвєродонецьк Настя повернулася сама. Богдана Стефанівна наполягала на тому, щоб поїхати з нею, але Настя сказала, що вона не мала дитина і впорається сама. У Рубіжному її зустрів Вадим на таксі — він ще не встиг поновити свої водійські права.

— З поверненням, моя люба! — сказав він радісно й обійняв Настю.

Вадим одразу помітив, що Настя виглядає значно краще. Лице осунулося, аж скули випирають, під очима синці, але в них з’явився вогник життя. Коли сіли в таксі, вона одразу поцікавилася, чи прилітає її Самотній Голуб.

— А то! — посміхнувся Вадим. — І не раз, не двічі на день, а без кінця. Схоже, він вирішив не шукати собі їжу деінде.

— З рук у тебе їв?

— Ні, мене він боїться.

— А мене — ні, — задоволено сказала Настя.

Удома вона попросила Вадима розібрати сумку з подарунками, а сама кинулася до вікна. Голуб уже чекав, коли з’явиться рука з їжею, тож на радість Насті тицявся дзьобиком у її долоню з кашею. Коли голуб наївся і полетів у своїх пташиних справах, Настя попила з Вадимом чаю і сказала, що їй потрібно зустрітися з Аллою. Вадим одразу заявив, що нікуди її саму не відпустить, тож вони пішли разом.

— Дитинко, я обіцяла твоїй мамі подбати про тебе, а воно, бач, як вийшло, — сказала Настя дівчинці, коли вони лишилися в кімнаті вдвох. — Вибач мені, будь ласка.

— Ви що?! — вигукнула Алла. — Я знаю, які випробування на вас звалилися. Зі мною живе Катерина Максимівна, тож я не була на самоті ні хвилинки.

— Я справді любила твою маму, і впродовж багатьох років ми були добрими подругами, підтримували одна одну, допомагали, чим могли, — сказала Настя, обнімаючи дівчину. — Було б так і надалі, якби…

Настя зробила паузу, добираючи слова, щоб зайвий раз не ятрити рану Аллі, але вона сама продовжила:

— Якби мама, батько та Іван не повірили в створення нової республіки.

— Аллочко, ти їх не засуджуй, бо всі люди помиляються. Але твої рідні не продалися за триста «зелених», вони одні з тих небагатьох, хто свято вірив у нову райську країну.

— І за неї загинули, — додала Алла. — Іноді мені здається, що якби наша родина не застрягла в кредиті, то все було б інакше.

— Батьки хотіли як краще. Вони мріяли дати вам матеріальний достаток, але наша банківська система така, що краще не мати справи з кредитами, — сказала Настя. — Не було стабільності, курс долара неочікувано стрибнув угору… До речі, як справи з кредитом?

— Катерина Максимівна подала документи для того, щоб закрити справу. Адвокат сказав, що доб’ється зняття арешту з житла та магазину.

— Дай Боже, щоб усе це жахіття скоріше скінчилося! А я, дитинко, буду тобі допомагати, чим зможу. Обіцяю!

— Катерина Максимівна оформляє опікунство, — сказала дівчина, — я ж неповнолітня. Тепер вона буде мені за маму.

— Ось і добре! — Настя поцілувала Аллу в щічку. — Рідну маму ніхто не зможе замінити, але підтримка і допомога близької людини завжди потрібна.

Потім Настя з Вадимом пішли на Центральний ринок — Настя хотіла купити продукти.

Центральними рядами жінка тягла за собою візок з мішками. Коли підійшли ближче, то почули, що вона роздає одяг військових охочим його випрати вдома. Настя запропонувала свої послуги.

— У мене є машинка і змога прати.

— Ой, як добре! Це одяг бійців, що стоять за нашим селом, за Бобровим. Улітку вони прали в річці, а зараз я сама не в змозі допомогти, — пояснила жінка. — Ось і звернулася до жінок на ринку.

— Є охочі?

— Є і багато, — сказала жіночка, — але від вашої допомоги не відмовлюся.

131