Повернутися дощем - Страница 18

«Якщо одразу помічу її лігвище — відправлю додому, — вирішив чоловік. — Це буде моє остаточне рішення».

Розділ 12

Останнім часом у Насті майже не вмовкав мобільний. У рідкісні дні тиші вона часто його перевіряла, чи, бува, не відімкнувся. Найбільш жаданими були дзвінки від доньки, але востаннє вона телефонувала тиждень тому і Настя була в очікуванні. Від Дня Незалежності, коли вона дізналася, що Геник її обманув, сказавши, що працює таксистом у Києві, а сам пішов воювати, жінці тривог додалося. Та й зв’язок з ним з’являвся дуже рідко. Геник так і не сказав, де саме перебуває, віджартовувався: «Військова таємниця. Потім розповім».

Зранку Настя одразу за звичкою перевірила мобільник. Пропущених дзвінків не було, тож знову Іванна мовчить. Хоч би хвилинку з нею поговорити! Настя набрала сина, та нудний голос повідомив, що з ним нема зв’язку. «Може, Геник дзвонив мамі?» — подумала Настя і зателефонувала їй.

Богдана Стефанівна відповіла, що їй він також не телефонував.

— А ти як, мамо? — поцікавилась Настя.

— Усе добре! Я така щаслива, що потрапила на рідну землю! Ти навіть не уявляєш! Здається, десять, ні, двадцять років зі своїх плечей скинула!

— Я рада за тебе.

— Генику робота подобається? — спитала мати.

Настя зітхнула. Вона вирішила поки що не говорити матері правду, тож відповіла, що у нього все добре, тільки мало вільного часу.

— Мені Ніна нещодавно телефонувала, — голос жінки змінився, і Настя вловила нотки суму. — Каже, що у них з Володею все добре, вже знайшли роботу.

— Про мене питала?

— Ох! Не хочу навіть повторювати її слова.

— То й не треба, мамо. Здогадуюсь, що сестра сказала. Але ти не хвилюйся, мине трохи часу і вона зрозуміє, що українці там не потрібні, хіба що як малооплачувана робоча сила. Поживе трохи на чужині та й повернеться.

— Не думаю. Вони подаватимуть документи на отримання громадянства. Коли я тепер їх побачу?

— Час розставить усе на свої місця, — мовила Настя веселим голосом, аби підтримати та заспокоїти матір. — Ось ти, приміром… Чи уявляла, що колись повернешся на батьківщину? А воно ж сталося!

— Я хочу тут залишитися, — сказала мама.

— Якщо тобі там добре, то чому б і ні? Уже нагледіла собі будинок?

— Поки що ні, — зізналася мати. — Знаєш, мені часто сниться великий, старезний і розлогий дуб. Якась невидима сила тягне мене до нього, і я прокидаюсь із розумінням того, що повинна його знайти, бо там моє місце.

— Мамо! Прошу тебе! Ніяких снів і пошуків! Ти вже одного разу вирушила в подорож шукати статую хлопчика в капелюшку, і що з того вийшло?! Не лякай мене!

— Доню, я нікуди з цього краю не поїду, — засміялась жінка, — тож тобі нема чого хвилюватися. Іванка не телефонувала?

— Чекаю на дзвінок, щодня чекаю.

— Усе у нас буде добре. Чи не так, доню?

— Звичайно, мамо! — сказала Настя.

Настя поснідала разом із Вадимом та Левком, і чоловіки пішли забрати приватні посилки від волонтерів для бійців «Айдару». Не встигла Настя вимити посуд, як зателенькав мобільний телефон. Дзвонили з невідомого номера.

— Привіт, Насте! — почула вона в слухавці знайомий голос.

— Аліско! Привіт! Ти де?

Аліса сказала, що вони з чоловіком та донькою в Луганську, живуть у квартирі знайомої жінки.

— З Катею ми навчалися в Луганську в одній групі в технікумі, пізніше вона закінчила педагогічний інститут заочно, — пояснила Аліса. — Раніше листувалися, а потім наш зв’язок обірвався, зустріла її випадково, вона запросила нас у гості. Катя дізналася, що нам поки нема де жити, тож запропонувала своє житло.

— У неї є родина? — поцікавилась Настя.

— Уже нема. Чоловік кілька років тому помер від раку, а єдину доньку вони втратили давно, коли дитині було три місяці, — пояснила Аліса. — Катя добра жінка, вона працювала вчителем української мови та літератури.

— Чому працювала, а не працює? — запитала Настя.

— Уявляєш, яку дурість впорола? Вийшла на роботу у вишиванці і заявила, що вона — українка, любить свою країну і рідну мову. Її протримали три дні у підвалі, а потім відпустили, бо дала обіцянку виїхати з ЛНР. Завтра Катя поїде жити в нашу квартиру, поки банк її не відібрав, а ми поживемо у її. Можеш сходити до неї, познайомитися, вона ж за Україну, як і ти, на жаль.

— Алісо, жодного слова про це, бо не буду з тобою спілкуватися! — гнівно вигукнула Настя.

— Гаразд, лише особисте. Як Геник? Іванка?

— Іванна, ти ж знаєш, у Росії, Геник пішов добровольцем захищати свою країну. А ви як?

— Мій Андрій також пішов захищати нашу країну, — Аліса з притиском промовила останні слова, — обіцяють добре платити. Я влаштувалася на тимчасову роботу посудомийкою, тож все добре, проживемо. Гірше, ніж було там, уже не буде. От якби укри перестали обстрілювати…

— Аліско! Я кладу слухавку! — скипіла Настя.

— Ні-ні! Зачекай! Вибач, будь ласка, не хотіла тебе розсердити, — сказала жінка. — Я дійсно тебе дуже люблю і часто згадую роки нашої дружби. Стільки всього хорошого було — є що згадати.

— Я також тебе часто згадую. Якби ти не повірила в міф про райське життя у вигаданій країні, ми б і зараз були поруч, — зітхнула Настя. У неї ледь не зірвалося з язика: «І твій син був би живий». — Відверто кажучи, я ще сподівалася, що ти побачиш, як там люди живуть, точніше, виживають і зрозумієш, що прекрасне життя у невизнаній республіці — вигадка людей, які не бачили справжнього гарного життя. Але ця мрія-вигадка, яка призвела до ворожнечі, бачу, тебе й досі тішить.