Повернутися дощем - Страница 27

— Гадала, що хотітиму спати, а сон як вітром занесло, — сказала вона, вмощуючись зручніше на сидінні. — А ось у тебе очі червоні.

— Я маю такий поганий вигляд, що ти мене розлюбиш? — спитав Вадим з напускною серйозністю.

— Ні, — засміялася Настя. — З брудними руками та червоними очима ти виглядаєш дуже сексуально!

Вони проїхали з півгодини, коли Вадим сказав, що йому потрібно вмитися холодною водою, бо почали злипатися очі — про себе нагадала безсонна ніч. Вирішили зупинитися в найближчому селі.

— Давай сходимо ось до того будиночку, — вказала Настя.

Вони вийшли з автівки й остовпіли. Навколо будинку буяло справжнє царство троянд. Яких тільки кольорів там не було! Серед розмаїття увагу Насті привернули незвичні троянди — бузкового кольору з синьою окантовкою.

— Мало не весь город засаджений квітами, — промовила Настя, не в змозі відірвати погляду від такої краси.

— Поглянь, — зауважив Вадим, — тут квіти, а поруч вирви від снарядів.

— Як символи краси і смерті, — сказала Настя. — Мені здається, тут живуть добрі люди.

— Чому ти так вирішила?

— Бо квіти відчувають душу людини, — пояснила Настя. — У кого вона чорна, той не зможе виростити таку красу.

Вадим на таке пояснення лише посміхнувся: хто зна, може, так і є, жінкам краще знати. Чоловік постукав у хвіртку, і з хати вийшов чоловік похилого віку. Він привітався, і Настя одразу поцікавилася, хто вирощує троянди. На її подив, він сказав, що сам доглядає за квітами.

— Дружина моя кохалася на трояндах, — розповів, — та минулого року вона померла, тож я вирішив на пам’ять про неї залишити так, як було при ній.

Коли чоловік дізнався, що вони везуть допомогу солдатам, то спитав, чи є у них український прапор. Настя дістала прапор з машини, подала чоловікові. Він поцілував його, приклав до серця.

— Дякую, — сказав. — Полегшало на серці, і віри в перемогу додалося.

Настя і Вадим умилися водою з колодязя, трохи перекусили в хаті салом з цибулею і вирушили далі.

— Точно Валя накаркала, — сказала Настя, — несподівано зламалися в дорозі.

— Але ж тепер у нас все добре, — посміхнувся Вадим, — хоча я вже не такий сексуальний. Ти заспокоїлася?

— Так, — відповіла Настя. — Тепер я знаю, що попереду лише хороше. Незабаром зустрінемо Руслана, а він, як сьогоднішній день, світлий і сонячний.

Частина друга

Віра найбільше скріплює сили душі.

Степан Бандера

Розділ 17

Частину знайомих Геника відправили звільняти Іловайськ, аби перекрити постачання військової техніки та боєприпасів залізницею. Це місто, як фортецю, треба було взяти будь-якою ціною. Бійці розуміли, що ціна буде великою і вимірюється вона людськими життями, тому суворішали їхні обличчя і кожен ретельно готувався до наступу, бо чим краще підготуються, тим менше буде втрат. Вони були готові будь-якої миті вирушити в дорогу. Час від часу над їхніми позиціями пролітали ворожі безпілотники, і після цього частішали обстріли ворогів. Досвідченіші бійці пояснили Генику, що так вони пристрілюються.

— Промацують гади місцевість, — обурювався Злий, — наші позиції вираховують. Ну і ми не пальцем роблені! — хлопець хитрувато посміхнувся.

— Що ти маєш на увазі? — поцікавився Геннадій.

— Наша розвідка також працює. А тим часом з боку Росії підтягують до кордону техніку. Нічого, завтра вранці піду в розвідку, може, щось винюхаю.

— Сам?

— Ти що?! З Гришкою, — пояснив Злий, — він сусід по бліндажу, позивний Груша, перевірений хлопець.

— Можна я піду з вами? — невпевнено спитав Геннадій.

— Сиди вже тут, — посміхнувся Злий. — Розвідник знайшовся! Краще на полігоні постріляй — більше користі буде.

Геннадій не образився на трохи зверхній тон товариша — на війні до всього звикаєш швидше, ніж у звичайному мирному житті. Геник призвичаївся спати на дошках, постеливши бушлат, хоча вдома на голій підлозі навряд чи заснув би. Умивався він у мисці, ще й примудрявся випрати там свою білизну і шкарпетки. Він звик до запаху поту, диму і цигарок у бліндажі. Задумався, чому так хутко звикаєш до нових умов і вчишся в них жити. Вирішив, що, коли нема вибору, людина швидше призвичаюється до того, що має. Тут вибору не було.

Щодня надходили звістки про загиблих під Іловайськом. Дізнавалися про це з новин, але не вірили, поки не було підтвердження від побратимів або командирів. Усі розуміли, що буде «жарко» і вони самі можуть опинитися в списку загиблих. Намагалися підтримувати одне одного, але останнім часом жартувалося все рідше. Іноді хтось пропонував подивитися «цирк» і вмикав на телефоні російські новини. Перевернута з ніг на голову інформація доходила до абсурду і хлопці голосно коментували і сміялися доти, поки хтось не витримував і не просив вимкнути це неподобство.

— Годі вам шмарклі розпускати, — сказав Олексій Григорович, подивившись на насуплені обличчя бійців. — Приніс вам карту місцевості, олівці та папір, тож сідайте і малюйте собі карти, незабаром знадобляться.

— Невже?! — аж підскочив Злий.

— Не патякай, а працюй, — кинув командир і вийшов з бліндажа.

— У нас буде урок малювання? — хіхікнув Малий.

— Це тобі олівці принесли, щоб сонечко мамі намалював! — сказав Злий.

— Навіщо ти так? — забасив Кабан. — Я за Малого і вмазати можу!

— Охолонь! — сказав Злий, беручи карту, — я про те, що йому зараз на студентській лаві сидіти, а він…