Повернутися дощем - Страница 39

Повернуло за північ, а сон усе не йшов. Богдані Стефанівні чомусь стало тривожно на душі. До самого вечора вона телефонувала Насті, та марно. Перед сном подзвонила сусідці в село. Валентина Петрівна одразу ж взяла слухавку і розповіла, що з Барсиком усе гаразд, що Настя і Вадим на днях викопали картоплю і що в них досі «бахкає та гепає». Після розмови Богдана Стефанівна трохи заспокоїлася, бо нещодавно сусідка бачила її доньку, тож з Настею все добре. Уночі тривога хробаком точила її зсередини. Кілька разів жінка тихенько підводилася з ліжка і, щоб нікого у хаті не потривожити, з мобільником виходила надвір. Вона поривалася набрати номер доньки, та навіщо лякати її серед ночі дзвінком. Треба дочекатися ранку. Де він забарився? І чи не забере з собою сподівання, надії та мрії?..

Ранок прийшов разом із головним болем, адже жінка так і не склепила повік. Стомлена і схвильована, вона вдяглася і вийшла з хати о п’ятій.

— Привіт! Нехай я підвелася ні світ, ні зоря, бо корівку треба порати, свиней та курей годувати, а тобі чого не спиться? — спитала, позіхнувши, Ганна.

— Не додзвонилася доньці, млосно на душі.

— Ми, матері, такі, — погодилась сестра, — один день не почуєш голос дітей, одразу б’єш у набат.

Жінка взяла відро з теплою водою, марлю й пішла до хліва. Богдана Стефанівна одразу дістала з кишені телефон. Знову з її абонентом не було зв’язку. Вона набрала номер Вадима — така ж історія. Трохи провагавшись, спробувала зв’язатися з Геником, але і з ним поговорити не вдалося, хоча онук був у Києві й з ним мав бути зв’язок. У розпачі жінка сіла на лавку, дочекалася Ганну.

— Чому така сумна, ніби тебе з хреста зняли? — спитала сестра.

Жінка пояснила, що й онук не відповідає.

— Хлопець працює таксистом, може, прийшов з нічної зміни та відімкнув телефон, аби не торохтів, а ти розквасилася. — Ганна сіла поруч, обняла сестру. — У вас удома частенько зникає мобільний зв’язок, ти ж сама розповідала, то чого зажурилася? Краще скажи: купиш будинок чи ні?

— Куплю, — запевнила жінка.

Слова сестри трохи заспокоїли Богдану Стефанівну, і вона подзвонила господарю будинку. Жінка була спокійна, коли вони пішли до нотаріуса й оформили угоду. Отримавши документи, полегшено зітхнула.

— Треба все як слід обмити, — весело запропонував чоловік Ганни.

— Усе зробимо, як слід, — пообіцяла Богдана Стефанівна, — дайте трохи часу, щоб прибратися в хаті.

Вона знову і знову намагалася додзвонитися бодай комусь із трьох, але марно. Жінка відмовилася від обіду, а надвечір почувалася край виснаженою. Нерви напнулися, як струна, серце не знаходило собі місця в грудях.

— З ними щось трапилося, — сказала вона Ганні, коли її покликали на вечерю. — Я це відчуваю, материнське серце не може помилятися.

Частина третя

Тихо плаче Україна сльозами і кров’ю…

Кат будує своє «завтра» на горі людському…

Гірко плаче Україна і тяжко ридає…

Своїх синів, що померли, сльозами вмиває.

Плаче ненька Україна, плаче кожна мати,

Та, що сина відпустила волю здобувати.

Тарас Шевченко

Розділ 25

Вадим втратив відлік часу. Здавалося, він збайдужів до життя. Довгі роки чекання свого щастя, сподівання, люба і така бажана жінка — все вмить обірвалося в прірву. Працював, самотужки виховував сина і не замислювався про те, що життя надто коротке, аби марнувати його на чекання, а дорога під назвою «потім» може привести в країну під назвою «нікуди», і жити треба сьогодні, а не завтра.

Минула найдовша ніч у житті Вадима. У ґратчасте віконце зазирнув несміливий ранок, але й він не приніс бодай краплі надії. Чоловік лежав на голих дошках і навіть не відчував дискомфорту. Йому було байдуже і до нового дня, і до того, що він йому приготував. Вадим залишився лежати без руху навіть тоді, коли прочинилося віконце в металевих дверях і баландер спитав без жодної емоції:

— Їстимеш?

— Ні, — відповів Вадим, не повернувши голови.

— Як хочеш, — пробубнів баландер і поставив тарілку в «кормушку».

— Цигарку?

— Ні.

— Може, чай?

— Дякую.

Було чути кроки по коридору, уривки розмов, але Вадим не прислухався. Він заціпенів, втупивши погляд в одну точку. Усі відчуття зникли: голод, страх і навіть жаль, лише повна апатія. Вадим перебував у прострації, коли рівень життєвої енергії упав до нуля і щезло бажання спілкуватися, думати і навіть жити. Він став подібний до мертвої деревини, на якій лежав. Зникло навіть почуття провини.

Вадимові знову приносили їсти, але він не підводився. День змінювала ніч, за нею приходив ранок, та його це не обходило. Цілковите збайдужіння до всього і до себе. Лише одного разу Вадим замислився над тим, скільки часу він пролежав у такому стані, і порахував ночі як найкращий орієнтир. Виявилося, що минуло три доби, довгі, як вік, безцільні й порожні…

Розділ 26

Здавалося, що Іловайськ покинуло все цивільне населення, на вулицях порожньо, лише іноді хутко пробіжить людина і зникне в під’їзді багатоповерхівки. На вулицях лише військові та техніка. Місто кричало голосами автоматних черг, поодиноких пострілів, гриміло вибухами, нервово здригалися міцні стіни, коли над ними свистіли «Гради». Летіло скло з вікон, викидало з будинків речі, спалахували пожежі, тхнуло димом, порохом і смертю. Почався штурм Іловайська, куди бойовики стягли чи не звідусіль техніку і живу силу.