Повернутися дощем - Страница 42

— Стільки гостей, що я сама не впораюся, — сказала.

Жінка погодилась і незабаром була в Розгірчому. За столом гостям найбільше хотілося дізнатися правду про події на Донбасі з перших вуст. Питань було море, бо люди на Прикарпатті насправді багато чого не розуміли з того, що відбувається на Сході. Богдана Стефанівна охоче розповідала, хоча багато спогадів були для неї болючими, про Іванку — ані слова, доля онуки — закрита тема. Жінки заговорили про юнаків, які воюють в АТО, згадали, кого знають, поплакали й пожурилися. За розмовами Богдана Стефанівна відволіклася від тривожних думок про доньку та онука, до яких уже другу добу не могла додзвонитися. Коли чоловіки пішли надвір перекурити, а жінки прибирали на столі, Богдана Стефанівна вийшла в іншу кімнату і знову набрала номер Насті та Геника, але безуспішно. У розпачі почала перебирати в пам’яті тих, хто міг би прояснити ситуацію. На думку спало подзвонити Валерію, колишньому чоловіку доньки. Не дуже хотілося з ним спілкуватися, але, можливо, він знає щось про Настю.

Валерій одразу замість привітання кинув:

— Що ви хотіли?

— Ти давно бачив Настю? — спитала жінка.

— Сто років не бачив і не хочу бачити, — відповів, але поцікавився: — Чому питаєте?

— З нею нема зв’язку.

— То у вас є новий зять, дзвоніть йому.

— І з ним нема зв’язку.

— А я тут до чого?

— А з Геником ти давно спілкувався?

— Не хочу чути про нього, а з Іванкою — нещодавно. Якщо вас цікавить, як у неї справи, то все добре. Є ще питання?

— Коли подзвонить Іванка, то передай, щоб мені зателефонувала, — попросила жінка, зрозумівши, що розмовляти з Валерієм — марна справа.

— Якщо захоче, сама подзвонить, — сказав чоловік і, не попрощавшись, відімкнувся.

До Богдани Стефанівни підійшла сестра та обійняла.

— Не журися, все буде добре, — мовила лагідно. — Твоє коріння тут, тож тобі буде легко ужитися із сусідами. Коли буде важко — допоможуть, на душі погано — розрадять. Головне, бути відкритою, бо люди це відчують.

— Знаю, Ганно, знаю, — зітхнула Богдана Стефанівна. — Не можу заспокоїтися, поки не почую голос Насті.

— З нею все добре, — запевнила Ганна, — може, телефони вкрали, то, поки нові придбають, відновлять номери, мине кілька днів.

— Усе може бути, — погодилася задумливо жінка.

— Ходімо, гості вже сіли за стіл.

Жінки повернулися до столу, і один із сусідів сказав:

— Пані Богдано, дійшли чутки, що ви хочете придбати гарного коня.

— Уже пішли чутки? — посміхнулася жінка. — Як швидко!

— А в нас що знає один, то знає все село. Так то правда? Маєте такий намір?

— Так, — зізналася жінка, — тільки гарного, породистого.

— Для чого, якщо не секрет? Город орати?

— Ні, може, вам здасться дивним, але просто хочу мати друга.

— Та добрий кінь може стати і другом, і помічником.

— Ні, я не хочу щоб він важко працював, досить того, що сама, як коняка, все життя гарувала.

— Та я не про те, — палко сказав чоловік, якого підбивала до душевних розмов чарчина горілки. — Можна придбати коня й кобилку, а лошат продавати. Якщо купити породисту пару, то матимете і друзів, і гроші. Люди, чи я неправду кажу? Чи не слушну пораду даю «нашій переселенці»?

Гості підтримали пропозицію і поцікавилися, яку породу він може запропонувати.

— Тільки гуцулик! — гарячкував чоловік. — Неймовірно гарний гуцульський кінь!

— Ти як почнеш про коней, — зауважив вусатий чоловік за столом, — тебе й за день не переслухаєш!

— Якщо ти все знаєш і тобі не цікаво, то не слухай, а ось пані Богдана хоче про гуцуликів послухати.

— Я із задоволенням вас вислухаю, — сказала Богдана Стефанівна, бо її насправді зацікавила ця порода коней.

— Шановна пані Богдана, послухайте старого Михайла, який ніколи не бреше, — чоловік підсів ближче. — Хай у мене язик відсохне, коли скажу хоч слово неправди! Гуцулики — невисокі коні, у загривку можуть сягати ста сорока п’яти сантиметрів. Ця неймовірна порода виведена в суворих умовах Буковинських Карпат, тож де їм буде житиметься краще, ніж тут? Мають спокійний норов, прудкі та придатні для їзди верхи. Скажу вам так: гуцулики чудово підходять недосвідченим вершникам, тому їх часто використовують для іпотерапії, а також для туризму. А бачили б ви, як коні ходять горами! — із захоплення сказав Михайло.

— Справді? — здивувалася жінка. — Я й не знала.

— Вони унікальним способом підіймаються по гірських стежинках, дуже обережно, високо піднімаючи передні ноги, переступають через перепони. Я вам усе покажу! А ще у 1979 році гуцульські коні одержали статус реліктової породи і були взяті під охорону. Ось так! — Чоловік підняв палець.

— Ви мене заінтригували, пане Михайло!

— Я десь читав, що на планеті живе всього п’ятсот племінних гуцульських кобил.

— Це ти загнув! — кинув хтось за столом.

— Хай мене грім поб’є! — ображено промовив чоловік. — Якщо газети брешуть, то і я збрехав!

— І де цього коня можна придбати? — спитала Богдана Стефанівна.

— Я продаю, — зітхнув чоловік. — Була у мого сина мрія розводити гуцуликів, щоб потім продавати в країни Східної Європи, де їх здебільшого використовують для кінного спорту, а я хотів розвивати зелений туризм, лікувати людей за допомогою коней, та не судилося. Ми з сином і грошенят назбирали, і їздили у Бурштин на «парувальний пункт», — сказав чоловік і знову тяжко зітхнув.