Повернутися дощем - Страница 46

— Герда, як із казки, — тихо промовила жінка, — вона й сама казкова. Скільки ви просите за неї? — спитала Богдана Стефанівна. Вона хотіла сказати звичне: «Скільки коштує», але язик не повернувся, бо ціну має річ, а перед нею — нова подружка, член родини.

Чоловік назвав ціну, і Богдана Стефанівна не стала торгуватися. Іншим разом спробувала б щось виторгувати, але зараз знала, для чого чоловікові потрібні гроші, та й чи має ціну дружба?

— Я згодна, — сказала, — заберу Герду.

— А Геракла?!

— Я не планувала купувати двох коней, — розгублено мовила, — це не входило в мої плани.

— Вони ж пара! Як можна їх розлучати?!

— Якщо пара, то розлучати не можна, — задумалась Богдана Стефанівна, — не можна робити їм боляче.

— Але Геракл коштує дорожче. Трішки.

— Зрозуміло. А де я візьму стільки сіна на зиму?

— Я продам своє, що заготував.

Того ж дня, коли Богдана Стефанівна купила коней і привела на подвір’я, вона найняла чоловіків, щоб зробили невисоку загорожу по периметру садиби.

— Зробіть її так, щоб дуб був посередині, — сказала вона чоловікам, про себе вирішивши, що зробить усе, аби отримати шматок землі, на якому росло дерево.

Радість від того, що придбала коней, змінилася на розпач, коли до пізнього вечора вона так і не змогла додзвонитися до Насті. Не відповідав і телефон онука. Жінка не знаходила собі місця, розмірковуючи кому ще можна подзвонити, щоб дізнатися про доньку. Аліска, колишня подруга Насті, зараз у Луганську. Валерій не цікавиться навіть долею сина. Номера Левка вона не знала, Валентини та Ольги, з якими Настя останній час спілкувалася, також. Іванка мовчала, не давала звістки про себе й Ніна. Коли мобільник завібрував у кишені, жінка від несподіванки здригнулася. Тремтячою рукою вихопила телефон, поглянула на світне табло — телефонувала Ганна.

— Як ти там, сестро? — спитала.

Богдана Стефанівна розповіла про ще один день, прожитий у чеканні.

— Я так більше не витримаю. Мушу повернутися на Луганщину і про все дізнатися. Ось тільки за коней боюся.

— Нічого страшного з ними не трапиться, сусіди доглянуть і нагодують, — заспокоїла Ганна.

— Я не про те. Хвилююся, щоб їх не покрали.

— Можеш бути спокійна, ніхто їх не викраде, — засміялася Ганна. — Може, ти поспішаєш з від’їздом?

— Ще один день почекаю. Вже перше вересня. Не знаю навіть що і думати, усі думки сплуталися, — зітхнула жінка. — Завтра дороблять огорожу, тоді й поїду.

Розділ 32

«Не вір. Не бійся. Не проси» — ця заповідь в’язнів, про яку Вадим дізнався з роману Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ», спала на думку, коли пройшла ейфорія від радісної звістки про Настю. Чому він так легко повівся, одразу повіривши баландеру, якого майже не знав? Може, за цим криється якась гра, що її замислив підступний Філін?

Вадим нервово заходив по камері. Три кроки до вікна, поворот, три кроки до дверей — нема де розігнатися. Крихітне приміщення, де навіть на думки тиснуть бетонні стіни. Відеовічко незмигно спостерігає за кожним кроком. Нехай дивиться, все одно в душу не зазирне, думок не прочитає. Треба все проаналізувати і зробити висновки. Слід без паніки все обміркувати, аби не спійматися на гачок ворога. По-перше, «не вір». Не можна довіряти ані Філіну, ані Вітьку, навіть іншим ув’язненим. По-друге, «не бійся». В жодному разі не виказувати страху перед погрозами, бо віктимна поведінка провокуватиме насилля. Це він зрозумів під час затримання. Коли ворог бачить твій страх — це його розпалює. На допитах він намагався не давати взнаки, що боїться. «Не проси» — звісно, що у Філіна та йому подібних Вадим не збирався нічого просити. Бо вже якось попросив ополченців відпустити Настю. Вони скористалися його проханням тільки для того, щоб отримати важелі тиску на нього. Вітька також чекатиме подальших питань або прохань. Не виключено, що він засланий козачок. Але без нього не дізнатися напевно, чи Настя справді поруч, чи то все гра.

Розклавши все по поличках, Вадим зробив висновок: слід чекати, час покаже, як далі діяти, але розмову про Настю він не починатиме, хай як кортить.

Вадим прислухався: знову десь бахкає. Вибухи ставали дедалі голоснішими. У чоловіка зажевріла надія на те, що українська армія йде у наступ і незабаром буде тут. Від гучних вибухів здригалися стіни і дзенькали шибки. А вони то віддалялися, то наближалися.

— Ну давайте, рідненькі! — шепотів Вадим, нервово крокуючи з кутка в куток. — Молюся за вас!

Світло вимкнулося. Вадим змочив пошерхлі губи останніми краплями води з пляшки. Незабаром обід, тож Вітька принесе ще. Але їжу в камеру ніхто так і не приніс, лише надвечір хтось відчинив «кормушку». Стало добре чути метушню в коридорі. Хтось біг, важко гепаючи черевиками, лунали невдоволені голоси та окремі команди. Скидалося на паніку, і у Вадима радісно забилося серце. «Невже тікають? — зашуміло в скронях. — Припекло? Запахло смаленим?»

Коридором тягали щось важке, з команд стало зрозуміло — вивозять. Надія на звільнення Луганська загорілася з новою силою, і Вадим вслуховувався в кожен звук. Коли за вікном стемніло, все стихло. Вечері не принесли, але не голод мучив Вадима — почала докучати спрага. Він уже звик до неприємного запаху з туалету, міг витерпіти голодування, але від спеки неймовірно хотілося пити. У роті пересохло, і, здавалося, язик приріс до піднебіння. Вадим підійшов до віконця у дверях і визирнув у коридор. Здалеку падало світло.