Повернутися дощем - Страница 51

— Холодильники не працюють, світла нема. Нічого, хлопці хоч трохи вгамують спрагу. Давай вантажити все, чим можна їх підгодувати та напоїти, — наказав.

Геннадій вагався.

— То ти будеш допомагати чи шмарклі тягати та сльози лити за сєпарським добром?

Геннадій мовчки дістав пляшки з водою. Прибіг Сич, приніс скатертину.

— Клейонки не знайшов? — невдоволено буркнув Злий, відчиняючи дверцята багажного відділення мікроавтобуса.

— Аристократи, мать їх… — Сич вилаявся, — клейонок нема, одні скатерті.

Геннадій хотів складати пляшки в автівку, але зупинився — долівка була залита свіжою кров’ю. Сич помітив його вагання, посміхнувся:

— Не знепритомній, шмаркачу!

— Добирай слова! — скипів Геннадій.

— Ну годі вам! — гаркнув Злий.

Він вирвав скатертину з рук хлопця, склав її вдвоє, прикрив кров у салоні. За мить просочилися кілька крапель, застигли на білосніжному полотні калиною. Злий поставив на них пляшки з водою. Бійці завантажили солодкі напої, мінералку, консерви, майонез, печиво та цукерки.

— Шкода, що хліба нема, — бідкався Злий, — і тютюну та горілочки. Нічого, наступного разу я знайду, де взяти.

— А тим людям, що у школі, дістанеться хоч щось? — спитав Геннадій.

— Не бзди, і їм роздобуду харчів, — відповів Злий, — уже дещо нагледів.

— Ще одна крамниця?

— А чом би й ні?

Коли скінчили роботу, в магазині лишилися тільки кілька баночок кави, трохи чаю, цукерки та жуйка. Сич сказав хлопцям, що іще повернеться.

— Там, за рогом будинку, трохи приберіться, — сказав наостанок.

— Ходімо, — покликав Злий Геника.

За рогом, там, де в будівлю влучив снаряд, громадилася купа цеглин, присипаних рожевою штукатуркою. З-під завалу стирчали кілька шматків черепиці, ніжка від стільця, кутик диванної подушки та вухо іграшкового зайця. Злий обійшов купу і покликав Геннадія.

— Ось вони, — кивнув.

Лише зараз Геник помітив труп молодої білявої жінки. З-під завалу виднілися її голова та рука, а поруч — мертве немовля. Гарненька дівчинка зі світлим волоссячком була неймовірно схожа на ляльку, яку вдягли в рожеве платтячко, а потім поклали відпочити, тож вона заплющила очі й міцно заснула. Геннадій втупив погляд у труп дитини і застиг як вкопаний, не в змозі відірвати очі. Бліде обличчя дитинки не присипало навіть пилом, воно було чисте й свіже, мов у янголятка. Навіть смерть не змогла зіпсувати її невинності та краси.

— Принеси щось загорнути трупи, — наказав Злий. — Добре, я сам, а ти дістань жінку.

Геннадій на ватяних ногах зробив кілька кроків до тіла жінки. Її рука вже почала синіти, і кінчики доглянутих тонких пальців з манікюром набули неприємного кольору. Він різко потягнув на себе холодну руку і від несподіванки скрикнув — від жінки залишилася тільки верхня частина тіла.

— Опаньки! — Злий кинув килим на землю. — І де нам тепер шукати другу частину?

— Не знаю.

Вони розібрали завал, обійшли все подвір’я, Злий навіть заліз по драбині, щоб оглянути розбите горище, але й там нічого не знайшов. Хлопці припустили, що частину тіла могли затягти собаки, але вона знайшлася метрів за тридцять, у садку, під кущем бузку. Солдати викопали неглибоку яму серед газону, щоб було одразу помітно, загорнули два тіла в килим й опустили. Присипавши землею, зробили помітний горбок.

— Нічого, потім люди перепоховають, — Злий витер піт з лоба, — головне, що в землі.

Хлопці вмилися мінералкою, присіли на ґанку перекурити.

— Приїде Сич, будемо шукати ще магазин, — сказав Злий. — Люди в школі… Вони теж жерти хочуть.

— Гадаєш, війна все спише? Нас посадять за мародерство, — мовив Геннадій, припалюючи цигарку.

— А я не боюся. Якщо ти сциш, то я візьму все на себе, але хлопцям на передовій, жінкам та дітям у школі не дам померти від спраги та голоду. Переможемо, тоді нехай саджають. Я навіть візьму провину за віджатий мікрик, на якому їздить Сич. Гадаєш, його надало командування? Тримай кишеню ширше! Не було на чому вивозити в тил поранених бійців, тож довелося конфіскувати, — він помовчав і додав: — І загиблих не можна залишати.

— У кого віджали машину?

— А я знаю? Мені насрати, — нервово пояснив Злий. — Хто купив один раз — придбає ще, але залишити помирати поранених… Я дав Сичу машину, і він вивіз шістьох важкопоранених. Шість життів врятовано. Що на терезах переважить: життя людей чи залізяка? Якщо навіть додати мої роки ув’язнення за мародерство, вона вартуватиме набагато менше, ніж врятовані життя. Тож усе добре, Сєвєр! Тільки б роздобути десь харчів, цигарок і горілочки!

— Цигарок і горілки? Без них можна обійтися.

— Це тобі так здається, бо справжнього пороху ще не нюхав.

— Не кажи так — це мене ображає, — зауважив не зле Геннадій. — Я теж ризикував життям.

— Коли гинуть на твоїх очах побратими, то нема заспокійливих слів, — криво посміхнувся Злий. — А ось сто грамів фронтової горілочки — те, що треба! Знімає напругу, можна пом’янути. А цигарки… Як без них? Коли мій побратим помирав у мене на руках, він попросив цигарку. Уявляєш, у мене її не було… А він так просив… закурити востаннє.

Злий підвівся, подивився в небо.

— Я ще тут, живу, воюю, при нагоді п’ю горілку, смалю цигарки… А він уже ні.

Розділ 37

Настя знала, що Вадим десь поруч, іще до того як їй повідомив Філін. Того дня, коли Настя востаннє бачила Вадима, її повезли на розстріл. Вона не мала сумнівів, що її позбавлять життя десь у яру і ніхто про це не дізнається. Жінку дійсно повезли до яру, поставили нагорі, і вона чула, як за спиною клацнули затвори. Пострілів не було, лише дикий регіт ополченців і, приперчені добірним матом, моральні знущання. Її повезли кудись автівкою зі зв’язаними хомутом руками за спиною, лапали її груди, грубо, боляче, нахабно. Здавалося, що в чоловіків у військовій амуніції не лишилося нічого людського, ніби ніколи не мали ані сестер, ані дружин. Ополченці відверто обговорювали її груди, насміхаючись з того, що вони занадто м’які та обвислі, потім один з них запропонував парі на те, які в жінки соски: темні чи світлі. Настя спочатку пручалася, та отримала удар прикладом у спину і після того лише беззвучно плакала. Зціпивши зуби, вона мужньо винесла знущання, коли згрубіла брудна рука ополченця оголила її груди. Вона думала про те, що краще б її розстріляли, ніж так принижувати. Настя здогадувалася, що то був лише початок випробувань на міцність. Коли під’їжджали до Луганська, ополченці трохи привели її в належний вигляд, бо «Філіну не сподобається».