Повернутися дощем - Страница 64

— Дитинко, чому ти тут? — питає доньку. — Чого плачеш? Лялька не сподобалась?

— Сподобалась, — киває ствердно.

— То чому ти плачеш?

— Не знаю, — відповідає дівчинка. — Тато взяв Ніну на руки, — зізнається, схлипуючи.

Богдана Стефанівна розуміє, що Настя відчуває різне ставлення чоловіка до дівчаток. Вона садить її на коліна, притискає до себе і доводить, що Настя вже доросла дівчинка, а Ніна ще маленька, що батько обох любить, навіть ляльки однакові купив. А в самої серце тліє — дитину не обдуриш, вона відчуває фальш краще, ніж дорослі. Чоловік і справді приділяє більше уваги своїй дитині, але вона не має права його засуджувати, бо він не ображає її донечку, навіть записав на своє прізвище. Настя вірить матері, довірливо прихиляє до неї голівку і просить:

— Скажи, що ти мене любиш більше, ніж Ніну.

— Не можу, донечко, я люблю вас однаково.

Рука від лежання в одній позі заніміла, і жінка розплющила очі. Барсик потягнувся, вона лягла на спину. Чи то сон був? Ні, то спливли давні спогади, а здавалося, що спала. Скільки було таких випадків, коли Настя відчувала різне ставлення батька! Богдана, як мати, намагалася показати, що між дівчатками нема різниці, але маленька Настя була така чутлива і вразлива. Росли діти разом, а виросли такі різні. Може, справа в батьках? Зараз уже нема сенсу сушити голову над тим, чому і як щось сталося. У неї було дві доньки, а тепер одна десь далеко, інша…

Розплакалася Богдана Стефанівна, вткнулася обличчям у подушку, приглушуючи ридання. Невдоволений Барсик потупцяв по ній та улігся на її ногах. Вмовляла ж себе не ревіти, а не стрималася. Вкрай змучена жінка заснула під ранок, а о сьомій годині підхопилася й бігом умиватися.

— Проспали ми з тобою, Барсику, — сказала, на ходу перевдягаючись. — Мені потрібно до міліції, а ми з тобою спимо.

У слідчому відділі їй веліли зачекати. Богдана Стефанівна просиділа майже годину, а до неї так ніхто і не вийшов. «Напевно, забули про мене», — подумала і пішла до кабінету нагадати про себе. Там хлопець розповідав анекдот своїй колезі, яка сиділа за столом навпроти і голосно реготала.

— Я ж сказав зачекати! — невдоволено кинув він.

Богдана вийшла в коридор. Нічого не змінилося після звільнення міста: такий же безлад і нехтування відвідувачами. Хвилин за десять хлопець вийшов і відвів її до іншого кабінету, де їй знову порадили зачекати в коридорі п’ять хвилин. «У цього особливий годинник», — подумала Богдана Стефанівна, коли минуло двадцять хвилин.

Слідчий запросив її до кабінету, але нічого нового не повідомив.

— Працюємо, — запевнив він, — не сидимо склавши руки, але поки що про долю вашої доньки нічого не відомо.

— Зовсім нічого?

— Розглядаємо кілька версій. Перша: вони могли потрапити в полон до ЛНРівців. Друга: могли самостійно перейти на службу в ЛНР. Третя: могли випадково потрапити під вогонь і загинути. Четверта… Не хочу навіть говорити.

— Кажіть уже, — попросила жінка.

— Їх могли затримати і розстріляти ополченці, — сказав слідчий. — Такі випадки вже траплялися. Ополченці не дуже жалують волонтерів, які допомагають військовим. Не хочу вас засмучувати, але мусите бути готові до будь-якої новини.

Богдані Стефанівні не залишалося нічого, як залишити номер свого телефону і піти. Вона не одразу повернулася додому. Зайшла на ринок, купила трохи харчів та Барсику мороженої риби. До автобусної зупинки було шапкою докинути, але жінка вирішила сходити ще до Валентини в кав’ярню — може, у неї є якісь новини.

Валентина промовчала про новину, яку нещодавно розмістили в Інтернеті. Подружжя, яке допомагало військовим, ополченці закатували, місцеві знайшли їхні трупи. Богдані Стефанівні вона сказала, що кожного дня розміщує на різних сайтах оголошення про розшук, але поки що ніхто не повідомив важливої інформації, самі припущення.

— Усе одно хтось їх та бачив, — запевнила Валентина, — не може бути такого, щоб люди зникли серед білого дня і ніхто їх не помітив.

Богдана розповіла про припущення слідчого.

— Не слухайте ментів, — порадила Валентина, — вони вам такого наговорять! Краще б працювали! Пишуть, що більшість їх розігнали, але я не вірю. Знаю багатьох: як сиділи по своїх кабінетах, так і сидять сиднем! Але нічого, не все одразу змінюється, на все потрібен час, треба вміти чекати. Не хвилюйтеся, ми все одно їх знайдемо! Вірите мені?

— Тобі вірю, — жінка посміхнулася кутиком губ, усмішка вийшла сумна далі нікуди.

— Зробити вам кави або чаю?

— Ні, дякую. Поїду додому, купила рибки для кота, розмерзнеться і смердітиме.

— Пообіцяйте мені триматися, — Валентина обняла її за плечі.

— Обіцяю!

Розділ 51

Розвідгрупа з трьох осіб безшумно просувалася вперед: Злий, за ним — Геннадій і замикала Улянка. Коли Злий помічав щось підозріле, давав їм знак рукою. Діставшись до невеликої улоговинки, вони почули внизу, за кущами терну та шипшини, голоси. Хвилина на оцінювання ситуації — і Злий пошепки скомандував:

— Йду посередині, ви — ліворуч і праворуч, у разі чого стріляйте. Схоже, тут ополченці, а не росіяни.

Геник пішов ліворуч, віддалившись від Злого, і втратив з поля зору Улю, яка взяла праворуч. Злий наблизився до голосів. Дивно, що їхня група до цього часу залишалася непоміченою, хоча під ногами тріщало дрібне сухе гілля.

— Стояти! Руки за голову! — закричав Злий поблизу кущів.

Тієї ж миті звідти прожогом вискочив ополченець із автоматом. Прямісінько на Гену біг хлопець у плямистій формі. Ополченець натиснув на гачок, дав чергу з автомата вбік, хоча Геннадій добре бачив його вирячені очі. Хлопець у камуфляжі не міг не бачити супротивника, але стріляв чомусь навмання, не прицільно. Геник відкрив вогонь і всадив кілька куль йому в груди. Обізвалися автомати його побратимів, але вся увага хлопця була прикута до скривавленого ополченця, який продовжував бігти.