Повернутися дощем - Страница 76

— Я пас, — похитала головою жінка, — нічого не доб’ємося, лише гірше зробимо.

— А чи може бути гірше?! — Настя різко підвелася й боляче стукнулася головою об полицю над нею. — Сьогодні два місяці, як я не купалася. Ні подушок, ні постільної білизни, незабаром кінець жовтня, а у нас нема теплого одягу. Так ми справді вимремо. Давайте тоді складемо руки на грудях і покірно чекатимемо смерті!

— Не кип’ятись, — зупинила Олена. Вона була старша від Насті і більш розсудлива. — Ми не будемо сліпо чекати смерті, але якщо розлютить ополченців, то це викличе зворотну реакцію. Давайте визначимось, що нам необхідно передусім?

— Ковдри!

— Помитися!

— Теплий одяг!

— Ні, краще взуття, бо якщо ноги померзнуть, одразу скосить застуда!

Жінки пожвавилися, звідусіль сипалися пропозиції, але Олена зауважила, що все одразу їм не дадуть, тому потрібно висунути вимоги про нагальні потреби. Після години гарячих сперечань і обговорень жінки заспокоїлися і вирішили вранці вимагати теплого одягу та взуття. А якщо вимогу виконають, наступним кроком наполягатимуть на можливості митися хоча б раз на тиждень.

Уранці жінки спокійно, але наполегливо виклали свою вимогу ополченцям, щоб ті передали її керівництву. Розбираючи завали в аеропорту нарівні з чоловіками, жінки стиха перемовлялися, розмірковуючи, чи підуть їм назустріч. Чоловіки також вимагали теплого одягу та матраців. Ніхто не знав, чим скінчиться тихий бунт, — від «визволителів» можна було чекати чого завгодно.

Після роботи полонених повезли до їдальні, що дало їм надію. Коли жінки повернулися в архів, до них увійшли люди в камуфляжній формі й кинули на підлогу плямисті куртки.

— Хотіли теплий одяг? — спитав один. — Розбирайте, тут є різні розміри. Самі розумієте, в нашій республіці ще не запрацювали швейні фабрики, тому одяг вживаний.

— А взуття?

— Взуття в мішках, теж не нове, але ще згодиться. Вибачайте, дами, що не на підборах, — хихикнув і вийшов, зачинивши за собою двері.

Як тільки повернувся ключ, серед жінок запанувало радісне збудження. Вони пішли розбирати одяг. Як виявилося, камуфляжні теплі куртки були навіть не випрані.

— На тобі, Боже, що мені негоже, — промовила одна із жінок, роздивляючись на світлі засмальцьовані рукави.

— Краще вже такі, ніж ніяких, — сказала на те Олена.

Жінки заходилися підбирати одяг за розміром, хоч це було нелегко: чоловічі куртки були їм великуваті.

— Господи! — скрикнула якась дівчина, кинувши одяг. — Там кров!

На грудях куртки і справді виднілася дірочка від кулі, а навколо неї велика пляма засохлої крові. Потім ще кілька жінок помітили на одязі дірки та кров.

— Вони зняли куртки з мертвих, — сказала Раїса, округливши очі від страху. — Не зможу носити такий одяг.

— У нас нема виходу, — зітхнула Настя. — Або доношувати одяг за покійниками, або померти від застуди та запалення легенів і стати ними.

— Я… Я не можу, — похитала головою Рая.

Жінка й справді була у відчаї. Схоже, страх паралізував її волю, і вона втупила погляд, сповнений жаху, на дірку в курточці.

— Давай її мені, — запропонувала Настя, — забирай мою, вона більш-менш чиста й без дірок.

У переляканої дівчини куртку забрала Олена, попри те, що рукави виявилися короткі.

— Де ще куртка з покійника? — жінка похилого віку підійшла до гурту. — Давайте, мені байдуже, я своє віджила, сама незабаром з ними зустрінуся на тому світі, тож передам подяку за курточки.

Розділ 62

Валентина та Ольга віддали бабусям борошно, яке купили на пиріжки для солдатів. Вони знову готували до відправки машину з допомогою для бійців і вже кілька днів метушилися в приготуваннях. Ольга після останніх відвідин непокоїлася через те, що не всі мають тепле взуття, а наближаються холоди.

— Валю, те, що я побачила, не вкладається в голові, — розповідала подрузі. — Після проливного дощу в окопах багнюки майже по коліна, а солдати взуті в кросівки. Вони ледве тягають ноги, на яких поналипало з пуд липкого ґрунту! Коли зайшли в бліндаж і роззулися, я мало не впала! Пальці ніг пожабилися від води і посиніли.

— Ох, синочки! — вигукнула Валентина. — Мені їх так шкода!

— Води нема навіть прополоскати шкарпетки, тому збирають дощову. Добре, якщо в кого родичі чи близькі мають змогу придбати берци, але ж ти знаєш наших хлопців — хай як важко, а вони не скаржаться, дзвонять додому і кажуть, що все в них добре.

— Бідні матері! — скрушно похитала головою Валентина. — Добре, що вони всього не бачать!

— А нігті! Майже в кожного грибок з’їв їх до ран. Минулого разу ми з чоловіком відвезли айдарівцям питну воду і тридцять пар берців, але то така крихта в порівнянні з тим, скільки всього потрібно. Навіть не знаєш, що насамперед придбати для них: бронежилет, каску чи взуття.

— І я зібрала невелику суму, не дуже накупуєшся. Мішок борошна на пиріжки придбала, куплю мазь від грибка — на більше коштів не вистачить.

— У нас теж виторг поганий, — пожалілася Валентина. — У людей грошей нема, «Азот», де більшість населення працює, так і не запустили. Минулого разу берци вдалося купити з невеликою знижкою, думала, що зможу підзаробити і придбати взуття, а тут хлопці попросили полагодити машину, бо зовсім без транспорту залишилися. Мій чоловік разом з бійцями відігнав машину на СТО, її відремонтували, і дванадцяти тисяч як не було.

— Серце кров’ю обливається, як подумаю про солдатиків! — голос Валентини забринів від хвилювання. — А ті, хто покликав сюди війну, спокійно розгулюють по вулицях! Як так? Ні, я ніколи з цим не змирюся! Олю, де справедливість? Вона є взагалі?