Повернутися дощем - Страница 88

Жінка сіла навпроти Насті спиною до охоронця і почала чистити цибулю.

— Не можу тебе порадувати, — прошепотіла Аліса. — Пробувала дзвонити, але такий номер не обслуговується.

— Ти нічого не переплутала?

— Та ні, — сказала Аліса і повторила номер. — Краєм вуха чула, що наші афганці допомагають у звільненні полонених, тож я можу з ними зв’язатися. У нас сусід — афганець, тому якщо ти не проти, я з ним переговорю.

— А це точно?

— Точніше не буває.

— Тоді поговори, не забудь про Вадима.

— Домовились. Може, все-таки подзвонити твоїй матері? Вона ж хвилюється.

— Якщо афганці погодяться нам допомогти, одразу їй подзвони, — сказала Настя.

Аліса принесла Насті білизну, дві футболки, мило і рушник.

— Вадиму я купила труси і футболку, — сказала, — наприкінці дня віддам на перевірку охороні і тоді забереш.

— Дякую тобі, — розчулилася Настя. — Алісо, а тобі подобається таке життя, коли охороні потрібно навіть труси показувати?

— Нічого страшного в цьому немає. Це ж для нашої безпеки. Ти навіть не знаєш, скільки хорошого роблять наші рєбята!

— І що ж вони роблять? Поясни, може, я чогось не доганяю.

— Можеш сміятися, не вірити, пускати шпильки, як ти вмієш, але спробую тобі дещо пояснити, — сказала Аліса. — Ця їдальня безкоштовна для населення, і вона така не одна на місто. Нам привозять гуманітарну допомогу, ми готуємо для людей. Тричі на день вони приходять сюди поїсти. В Україні є такі заклади? Нема і не буде. Ви звикли бачити в нас лише погане.

— Наприклад?

— Ваші ЗМІ засуджують комендантську годину і заборону на пересування містом цивільних машин. А те, що в місті орудували укропські диверсійні групи і було вжито всіх заходів безпеки, — цього ніхто не бачив. Не бачать ваші журналісти те, що в найтяжчі часи, коли не працював мобільний зв’язок, наші рєбята ходили по місту з раціями. До них ішли люди, щоб викликати «швидку» чи пожежну машину, відвезти породіллю в лікарню чи викликати до хворої дитини лікаря. Що б ми робили без них?

Настя не хотіла загострювати відносини з Алісою і промовчала.

— Коли населенню не було чого їсти, ополченці на своїх машинах возили хліб у магазини, — продовжила Аліса.

Настя не втрималася й уточнила, що хліб возили на віджатих автівках.

— Нехай, — погодилася Аліса, — але харчами ми були забезпечені. До того ж з гуманітарного борошна пекли хліб і розносили малозабезпеченим, родинам з дітьми і старим, які не виходять з дому. Можна ще багато чого розповідати, та, віриш ти мені чи ні, те, що роблять наші рєбята, — це подвиг. Ось за це ми їх любимо і не хочемо повернення в Україну.

— Та-а-ак, — протягла Настя. — Ополченці для луганчан — цар і Бог.

— Авжеж! Вони піклуються про своїх людей, а у вас керівництво думає лише про одне: як швидше набити собі кишені. Звичайно, нашій молодій республіці нелегко, починати завжди важко, тим, хто йде попереду, заважає зустрічний вітер, — почала Аліса, але Настя її зупинила:

— Алісо, я вже це чула від тебе. Дякую за все, що ти для мене робиш.

— Навіть не знаю, навіщо тобі допомагаю, — промовила стиха Аліса. — Мабуть, на згадку про роки дружби. Тоді у нас все було так добре! Ніколи й подумати не могла, що між нашими містами колись буде проходити кордон.

— Кордони бувають не лише між містами, а й між душами, — сказала на те Настя.

Розділ 76

Після короткого відпочинку Геник зібрався йти в розвідку.

— У тебе нема мобільника, — зауважив Злий, — візьми мій.

— Навіщо? Якщо за півгодини вас не наздожену, йдіть далі без мене. Телефон мені ні до чого, а вам ще знадобиться.

— Незабаром усі мобільники здохнуть без підзарядки, — зауважив Малий.

— Якщо в селі все тихо, можна буде підзарядити, — сказав на те Геннадій.

— Нема часу, — буркнув Злий. — Так обійдемося, — і додав: — Поки що.

Геннадій вирушив городами до крайньої хати. Він умисне обрав убогу хатинку, де навряд чи оселилися ополченці. У дворі на мотузці сушилися чоловічі спортивні штани та рушник, три курки мирно дзьобали з миски мішанку, на їх варті стояв чорний півень з великим хвостом. Він перший помітив чужинця, який ввійшов з городу, рипнувши хвірткою, і дав куркам сигнал тривоги. Двері веранди були відчинені, тож Геннадій зайшов і постукав у хату.

— Відчинено! — почув старечий голос.

Хлопець зайшов до хати, привітався із дідусем.

— Можна у вас розжитися водичкою та харчами? — спитав.

— Сідай, поїси борщу, — сказав старий і щось пробурмотів про те, що вже не першого годує. — Куди вас подінеш? — поставив на стіл каструлю.

Геник притулив автомат ліворуч від дверей, щоб не лякати зброєю старого, і сів за великий круглий старий стіл, який був посеред кімнати. Дід мовчки дав йому ложку і кусень хліба та налив борщу в глибоку миску, відійшов до вікна. Геннадій швидко сьорбав, думаючи про те, що треба попросити борщу для хлопців. Не встиг він доїсти, як у хату зайшов світловолосий хлопець у військовій формі, поставив автомат праворуч від дверей і привітався російською. Геник також поздоровався російською, бо хлопець не викликав жодної підозри. Той сів навпроти Гени, і дід мовчки поставив перед ним миску з борщем. Незнайомець наминав з апетитом, потім відкусив хліб і спитав:

— Звідки ти?

— З 39-ки, — відповів Геннадій. — А ти?

— І я з 39-ї Псковської дивізії, — здивувався білявий. — Стій, щось я тебе у нас не бачив…