Повернутися дощем - Страница 9

— Дякую вам! — жінка обняла дядька Миколу, поцілувала в щоку. — Якби ви знали, як я скучила за всіма вами!

Розділ 6

Кращого місця, ніж кав’ярня «Затишок», для зустрічі з Сашком Гримайлом, Настя і Вадим навіть не знали. Саме туди, де була господинею Валентина, приходили місцеві патріоти, не боячись прихованих сєпаратистів. Навіть під час окупації у Валентини вистачило сміливості тримати невеличкий прапорець на барній стійці. Одного разу до неї навідався російський офіцер і поцікавився, чому вона не прибрала український прапор. Смілива жінка відповіла, що вона живе в Україні і це прапор її держави. Можливо, в офіцера викликала повагу її мужність, можливо, згадав честь офіцера, але Валентину не заарештували і той прапорець для містян був як надія на звільнення. Коли прогнали окупантів, то Валентина заявила, що для наших солдатів кава безкоштовна до останнього дня війни. Відтоді біля кав’ярні, де у затишній атмосфері можна було трохи перепочити і насолодитися філіжанкою кави, майже завжди стояли військові машини. До кожного солдата Валентина підходила сама, брала замовлення і лагідно називала «синочком». Якось Настя поцікавилася, чому солдати, навіть старші за віком, називають її шанобливо тьотею Валею.

— Багато їх приходить, не можу всіх запам’ятати на ім’я та обличчя, тому, щоб солдатики не образилися, називаю їх синочками, а вони звертаються до мене «тьотя Валя». Я не проти! — пояснила Валентина.

У кав’ярні одразу після звільнення з’явилася скринька для пожертв на підтримку армії, сюди несли, що могли: макарони, крупи, картоплю та городину. На високому ґанку на день Валентина виставляла прапор України та Чернігівської області, звідки була родом, на ніч прибирала, бо знала, що знайдуться ті, хто спалить. Сюди часто приходили волонтери, яким Валентина передавала кошти та зібрані харчі. Одні люди її любили, інші — ненавиділи, але Валентина, вічна оптимістка, жвава й весела, була як промінчик світла у темряві, до неї тягнулися справжні патріоти і біля неї не знаходилося місця псевдопатріотам, яких жінка відчувала за кілометр. Вадим також добре знав Валентину, тож не раз передавав солдатам на передову зібрану нею гуманітарку.

Настя і Вадим прийшли до кав’ярні, і Валентина радо їх зустріла. Перекинулись кількома словами, коли до них підсів молодий чоловік.

— Знайомся, це — Сашко Гримайло, — відрекомендував Вадим.

Настя його уявляла зовсім не таким. Гадала, що Сашко високий, кремезний чоловік, а прийшов хлопець, невисокого зросту, з відкритим усміхненим обличчям. Сашко виявився говірким, тому за кавою одразу потекла непримушена розмова. Він розповів, що Майдан пройшов повз нього, не зачепив.

— Тоді я, на свій сором, навіть гімну країни не знав, — зізнався. — Лише одинадцятого травня зрозумів, що в мене хочуть відібрати країну. І знаєте, стало так боляче, хотілося ридати, але не міг. Було відчуття, що ми не потрібні Україні, але без неї не можу жити.

Настя з цікавістю слухала юнака, який робив відверті зізнання, і знаходила у його словах багато суголосного з її думками.

— Спочатку я примкнув до «диванної сотні», — продовжував Сашко, — уважно стежив за подіями по телебаченню, нишпорив по Інтернету, але відчував жахливий внутрішній дискомфорт. Потім почав вести війну в Інтернеті з проросійськи налаштованими людьми, але зрозумів, що того мало. Якось відчув, що мені бракує повітря, що я задихаюсь, ніби мене накрили ватяною ковдрою і щось розриває зсередини. Бачення історії почало змінюватися, і на всі події я поглянув іншими очима. Збагнув, що, сидячи вдома на дивані перед телевізором чи за комп’ютером, нічого не зміниш — потрібно діяти.

Сашко розповів, як познайомився через Інтернет з організатором однієї з перших волонтерських груп «Фенікс», знайшов їхні оголошення про збирання коштів на закупівлю касок та бронежилетів, прочитав статтю про жінку, яка після загибелі чоловіка продала будинок і почала самотужки возити допомогу солдатам. Отак він і долучився до волонтерів і почав активну діяльність.

— А потім була окупація, — зітхнув Сашко.

— Про той період вашого життя мені трохи розповів Вадим, — сказала Настя.

— Тоді не будемо повертатися.

— Ти краще розкажи про свої пригоди після звільнення з полону, — попросив Вадим.

— Далі було таке, що не всі мені повірять, якщо розповім, — посміхнувся Сашко. — Про це не пишуть у пресі, та все одно правда спливе назовні. Можете мені вірити, можете — ні, то ваше право.

— У мене нема підстав вам не довіряти, — сказала на те Настя.

— За кілька днів після звільнення з полону я пішов до ГІАПу — відчував, що над моєю родиною висить небезпека. Ми з дружиною боялися, що на першому блокпосту сєпаратисти завернуть нас. Але я мав маленьку надію, що мені повернуть машину, за яку я щойно виплатив кредит. Мене прийняв слідчий з Луганська, сказав, що я їм уже допоміг, — охоче розповідав Сашко. — Я попросив повернути мені машину і дати змогу виїхати в Росію.

— Ви справді мали намір туди виїхати? — поцікавилася Настя.

— Звичайно, ні! Але треба було підіграти, щоб випустили, — пояснив хлопець. — Слідчий сказав, що не знає, де моя автівка, але у них є в містечку під Харковом свій типу «центр для біженців». Так і сказав, що то їхній центр, туди їхатиме його родина, тож і я можу приєднатися до них.

— Але то українська територія! — вихопилося в Насті. — Як там може бути їхній центр?!

— Я був не менше від вас здивований, але чи міг я ставити зайві питання в приміщенні, де мене планували розстріляти?