Повернутися дощем - Страница 100

100

— Дякую за чайок! — вирвав її зі спогадів голос бійця. — Я вже попив, не дочекався вас.

— Вибач, рідненький.

— Мені час іти!

— Бережи себе! — Валентина обійняла бійця.

Вона провела його поглядом. Скільки вже разів проводжала ось так, обіймала, а потім дізнавалася, що бачила хлопця востаннє. У попільничці — чотири недопалки, не помітила, як викурила. Жінка сховала в кишеню пачку з цигарками і побачила, як вулицею йде міліцейський патруль. Коли п’ятеро чоловіків у формі порівнялися з кав’ярнею, Валентина посміхнулась і голосно привіталася.

— Слава Україні! — вигукнула з гордістю, що нарешті можна не криючись промовляти такі слова.

Міліціянти зупинилися і невдоволено зиркнули.

— Що ти сказала? — невдоволено спитав один.

Валентина впізнала його, бо неодноразово бачила під час патрулювання вулиць разом із ополченцями і навіть знала його прізвище. Нічого дивного в тому, що він і зараз на службі. Частина їх так і лишилася працювати у правоохоронних органах, змінивши георгієвську стрічку на синьо-жовту.

— Слава Україні! — повторила Валентина здивовано. — Я щось не те сказала?

— Ти взагалі багато говориш!

— А ми з вами вже на «ти»?

— Ану повтори ще раз, що сказала спочатку!

— Слава Україні! — сміливо повторила Валентина, не зовсім розуміючи, до чого йде.

— А ти знаєш, що ми тебе зараз за такі слова заберемо на підвал?

Валентина від подиву і несподіванки навіть рота відкрила. Хвилину вона не могла повірити в почуте, а коли опанувала себе, то промовила:

— Я… не розумію.

— А я зрозумів, що ти сама напросилася на підвал!

— На підвал?

— Так!

— За слова «Слава Україні!» в українському місті?! Залюбки!

Валентина швидко забігла в приміщення, схопила ключі, вийшла і замкнула двері.

— Усе! Я готова! Можете мене забирати на підвал! — сказала вона із викликом, спускаючись сходинками. — Тільки побачимо, чим це для вас скінчиться!

Біля кав’ярні зупинився легковик, і Ольга з чоловіком поспішили до Валентини.

— Що трапилося? — спитала Ольга, побачивши подругу розлюченою до нестями.

— Мене забирають на підвал! — зухвало відказала Валентина. — Ви й гадки не маєте за що!

— За що? — спитала Ольга.

— За те, що привіталася із нашими «славними» правоохоронцями словами «Слава Україні!». Геть знахабніли! Мабуть, забули, що живуть не в Новоросії, а в Україні! — зле і схвильовано говорила Валентина. — Будь ласка, везіть мене на підвал! Чого дивитеся?! Чи злякалися за свої погони, які, я вам гарантую, полетять з вас так, що аж гай шумітиме!

— Валю, заспокойся, — Ольга обняла подругу.

— Ходімо звідси, — сказав міліціянт своїм товаришам по службі і стиха додав: — бандерівське кубло!

Міліціянти посунули вулицею, а Валентина вклала ключі від кав’ярні подрузі в руку.

— Олю, прошу тебе, побудь господинею одну годинку. Я повинна написати на них заяву в міліцію. Такі речі не можна пробачати!

— Гаразд, — погодилася подруга, — тільки без зайвих емоцій, спокійно і розсудливо. Добре?

— Так, я вже майже спокійна!

— Я відвезу тебе, — сказав чоловік Ольги.

Розділ 90

Смерть стала безперечним володарем на полях, у містах та селах Донбасу. Вона в шабаші носилася просторами, з’являлася в різних місцях, часто неочікувано та безглуздо, впивалася людською кров’ю, реготала і танцювала на скалічених тілах. Вона озвіріло шматувала людей, які боронили свою землю, рясно, ніби весняним дощем, поливаючи гарячою власною кров’ю. Смерть шаленіла від запаху юної крові, упивалася досхочу. Вона літала над згарищами осель, втягуючи у себе їдкий сморід попелищ і винюхуючи нові жертви.

Справжні криваві жнива були в неї під Іловайськом, вона аж стомилася рахувати здобич. Увійшовши в азарт, знову не могла зупинитися. Мало, мало, мало! Чим більше залишалося на землі тіл, тим дужче розпалювалася. Як ненажерливий хижак не може зупинитися, скуштувавши плоть, Смерть зазирала в отвори розбитої, скарлюченої, як пальці столітньої бабці, техніки, вишукуючи поживу, носилася соняшниковими та кукурудзяними полями. Вона зупинялася над пораненими, нетерпляче тупцювала над ними, чекаючи, поки кров застигне. І знову мало! Серпень-вересень видалися на славу — вродив щедрий «врожай»! І вона із неприхованим задоволенням жнивувала, смакуючи жертвами.

Смерть неприховано зраділа, коли серед високих дерев у лісосмузі випадково натрапила на юнака, який стікав кров’ю. Вона прошелестіла гіллям дерев і зупинилася. Поруч — тіло друга, яке вона швиденько прийняла в обійми. Смерть побачила рану на нозі й втішилася — мине небагато часу і матиме ще одну жертву.

Геник відчув холодних подих Смерті. Часом у нього починало рябіти в очах, усе навколо втрачало чіткі обриси і розпливалося, як у густому вранішньому тумані над водоймою. Хлопець зрозумів: ще мить — і все щезне назавжди. Надзусиллям він підняв важкі повіки і роззирнувся навколо. За кілька метрів від нього — скалічене тіло Малого й шкіриться Смерть. Це був найважливіший поєдинок: його, людини, і Смерті. Він мусить перемогти, заради Малого, своєї матері, заради Улянки. Він послабив джгут на нозі й, перемагаючи біль, поворушив пальцями пораненої ноги, задоволено видихнув — є надія. Але за мить кров знову заюшила з рани — на брудній пов’язці на радість кістлявій швидко збільшувалася червона пляма.

— Не дочекаєшся! — прохрипів поранений воїн.

100