Повернутися дощем - Страница 99

К оглавлению

— І тебе також? — спитав Малий.

Його посмішка — неприхована радість від зустрічі із живим побратимом, але крива від нелюдського болю.

— До весілля заживе, — відхекався Геннадій. — Тебе треба перев’язати, а то кров юшить. Є укольчик?

— Є, — важко дихаючи мовив Малий. — Але… не треба мені… тобі згодиться.

— Ти що, Малий?! Злий за тебе розмаже по стінці.

— Ні, Злий — найдобріша у світі людина, — прошепотів хлопець, — шкода його броник!

Геннадій сів поруч, поклав голову Малого на неушкоджену ногу.

— Дістань з кишені аптечку, — попрохав Малий.

Геннадій спробував намацати нагрудну кишеню, але там було місиво.

— Знайшов джгут і шприц?

— Так, — відповів Геннадій і зробив вигляд, ніби дістав аптечку.

— Ось і добре, тобі згодиться.

— Малий, я тобі допоможу, — сказав Геннадій, дістаючи свій бинт.

— Залиш собі, — тихо мовив Малий.

— Ні, так не піде!

— Краще послухай, я хочу дещо сказати… те, що не встиг.

— Та встигнеш ще! Зараз треба зупинити кровотечу, щоб дочекатися наших.

— Пізно вже — моє життя на цій землі спливає.

— Не мели дурниць! Подумай про своїх батьків!

— Я хотів зізнатися, а ви мені тоді завадили, — ледь чутно мовив Малий. — Нема в мене батьків і ніколи не було.

— Як?! Ти ж весь час їм телефонував, розмовляв з ними, — здивовано сказав Геннадій.

— Удавав, що дзвоню їм, — сказав хлопець. — З дитбудинку я, мене знайшли в лісосмузі. Там почалося моє життя, серед дерев і скінчиться.

— Малий, ти мариш?

— Ні, Сєвєр, ні. Усе своє свідоме життя я мріяв про батьків, а потім я їх вигадав… Вони були майже реальні, турботлива мама і працьовитий тато, свій будиночок, садок і квіти… У моєму вигаданому житті було все, про що мріялося з дитинства… Я і сам вірив, що вони в мене є, що чекають на мене… що в мене є місце, куди я можу повернутися… Насправді ж у мене нема нічого… окрім тебе, Злого, Кабана… Ви — найцінніше, що було у мене… А я… Не хочу, щоб вважали мене брехуном… Не встиг тоді зізнатися…

— Малий, ти що?! Ми не вважаємо тебе брехуном. — Геник проковтнув важезну грудку, що застрягла в горлі. — Ти — справжній друг. Якщо ти вважав, що в тебе є турботливі та люблячі батьки, то так і є. Вони жили у твоїх мріях, а іншим людям, мені, Злому, Кабану, не можна зазирнути і побачити чужі мрії — підглядати не чемно.

— Ти насправді так думаєш? — Малий подивився в очі Геннадію, і легка посмішка промайнула на його обличчі.

— Я тобі хоч раз збрехав?

— Ні.

— Отож бо й воно!

— Сєвєр, попроси у Злого вибачення за те, що посіяв його бронежилет.

— Сам попросиш, коли зустрінетеся.

— Шкода, що я більше його не… побачу…

Хлопець відкинув голову, його тіло здригнулося, ніби ним пустили струм, і завмерло.

— Ні, Малий! Ні!

Геник струсонув недвижиме тіло Малого, потім обережно опустив, сам увіткнувся в землю обличчям. Він вчепився пальцями в траву, стис її до болю і заплакав. Йому не хотілося, щоб ридання бачив навіть мертвий Малий. Ще довго здригалося від плачу тіло юнака, який оплакував молодшого побратима, просив у нього вибачення за те, що не зміг його вберегти, і проклинав тих, хто покликав війну та ворогів…

Розділ 89

Валентина поставила на стіл чай.

— Смачного! — побажала бійцю, що завітав у кав’ярню.

— Дякую! — сказав чоловік і спитав, чи не посидить тьотя Валя з ним.

— Зараз покурю і повернуся, — відповіла Валентина.

— Палити шкідливо, — зауважив жартома чоловік.

— Знаю, дорогенький, — зітхнула Валентина, — але я вже доволі доросла тьотя, щоб самій розпоряджатися своїм здоров’ям і вирішувати, палити мені чи ні, — не зле кинула жінка і вийшла на ґанок.

Їй часто робили неприємні зауваження щодо паління. Жінка нервово дістала тонку цигарку, піднесла запальничку. Не хотілося виказувати своє хвилювання солдатові, тому поспішила заспокоїтися курінням. Уже кілька днів поспіль у соцмережах, де вона розміщувала оголошення про розшук Насті та Вадима, писали, що Настю розстріляли в Луганську. Після першого повідомлення Валентина не стривожилася, бо вже траплялися помилки, але щодня під дописом хтось писав про загибель подруги. Спочатку ця людина підписувалась як Петро Справедливий, бо приховувала справжнє прізвище і, за припущеннями Валентини, могла бути звичайним найманим ботом. Але сьогодні вранці, коли вона прийшла у кав’ярню і за звичкою одразу ввімкнула комп’ютер, побачила повідомлення під іншим іменем. Писала якась Людочка з Луганська: «Валентино, я маю не зовсім приємну новину. Живу в Луганську і працюю прибиральницею в приміщенні, де тримають полонених, тож на власні очі бачила, як вели на розстріл Настю з Сєвєродонецька. Згадала про ваші оголошення, подивилась фото, і сумнівів не лишилося, то була саме вона. Прийміть мої співчуття і передайте рідним цю страшну новину». Валентина кілька разів перечитала повідомлення і зателефонувала Ользі, просячи приїхати, бо розгубилася і не знала, чи говорити про це матері Насті.

— Я зараз зайнята, — сказала їй Ольга, — але за годину-дві звільнюся, тоді підскочу і разом помізкуємо, як бути.

Валентина стояла на високому ґанку, підставивши обличчя приємному легкому вітерцю. Кінець вересня радував сонячними днями, коли спека вже не докучала, дощі ще не періщили землю, дерева не роздяглися, лише змінили свій одяг на жовто-помаранчевий. Валентина зупинила погляд на бігборді навпроти її закладу. Обривки паперу, як розтріпані крила велетенського птаха, лопотіли на вітрі. Валентина згадала, як під час окупації ополченці розмістили на цьому бігборді плакат із закликом записуватися в ополчення і ставати на захист Донбасу від фашистів. Одного дня, коли вона вийшла на ґанок по чергову дозу нікотину, розбишакуватий вітер, прогулюючись широким проспектом, відірвав кутик плаката. З того дня вона спостерігала, як потроху вітер обриває папір. Їй спало на думку, що місто буде звільнене в день, коли вітер зірве останній шматок плакату. Напевно, вітер був не на боці ополченців, тому щодня відшматовував хоча б невеличку смужку. Коли у місто увійшли українські воїни, Валентина побачила, як вітер зірвав останній шматочок плаката і кинув просто під колеса військової техніки з синьо-жовтими прапорами…