Повернутися дощем - Страница 98

— Здається, я вже ненавиджу це число! — сказала Настя, залазячи навкарачки під ліжко на своє місце.

Настя не знала, що справжнє лихо не в числі, і навіть не в алкоголіку, від якого нестерпно тхнуло сечею та стійким перегаром. Ніч видалася неспокійною через наркомана, який перебував під кайфом. Він розмахував руками, голосно розмовляв по удаваному мобільному, реготав, підводився і знову падав на стомлених людей, які намагалися хоч трохи відпочити. Мешканці камери спробували приструнити і втихомирити юнака, та безуспішно — він знову і знову підривався з місця і бігав по головах. Хтось із чоловіків дав йому запотиличника, але хлопець не реагував на біль — він почав голосно гигикати. Коли о третій годині ночі йому приспічило до туалету, він розстібнув штани і почав дзюрити просто на людей. Жулік не стерпів такої наруги й одним важким ударом вирубив бешкетника, який снопом звалився на підлогу. Ніхто не засуджував Жуліка і не обурився його вчинком. Притихлого наркомана поклали під дверима у його ж сечі, і нарешті всі поснули.

Безсонна ніч далася взнаки. Вдень Настя вперше відчула фізичну втому. Відро здавалося занадто важким, тому вона набирала по піввідра води, але швабра з ганчіркою їй здавалися не легшими. Коли вона стала на стілець, щоб протерти вікна, у голові зненацька запаморочилося і вона впала. Ойкаючи, підвелася й озирнулася — на неї дивився ополченець.

— Тобі зле? — спитав він.

— Ні, все добре, — відповіла Настя.

— Ти бліда, як крейда.

— Нічого, минеться.

— Я попрошу керівництво дати тобі один день для відпочинку.

Настя хотіла заперечити, боячись, що ополченці можуть відмовитися від обміну, але їй насправді був потрібен відпочинок, бо невідомо що далі.

— Буду вам вдячна, — сказала на те Настя.

Охоронець стримав своє слово, і наступного дня її не погнали на роботу. Настя простелила матрац на ліжку і півдня проспала сном дитини. Прокинувшись, довго не могла зрозуміти, де вона, — їй наснилася домівка, коли вся сім’я сиділи за столом у маленькій і тісній кухоньці. Діти із апетитом їли пюре і смажену рибу, а Настя їх питала: «Кому добавки?» Іванка з розчервонілими щічками хитро поглядала на братика. Коли Геник сказав: «Мені ще шматочок рибки!», Іванка повторила за ним: «І мені ще шматочок рибки!» Вона дивилася, як її діти наминають за обидві щоки і почувалася щасливою. Коли прокинулася, то її довго не покидало відчуття того непомітного щоденного щастя, коли поруч — рідні люди, неквапливі розмови і жодного натяку на важкі випробування майбутнім…

Розділ 88

Геннадій струсив із себе землю, спробував поворушитися, але нестерпний біль пронизав усе тіло. У голові гуло, мов над ним пролітали реактивні літаки і своїм потужним ревом розривали мізки, вуха заклало, і все навколо хиталося, мов при землетрусі. Геннадій не одразу зрозумів, що трапилося. Він бачив над собою синю безодню неба, але гул заважав зосередитися. Він заплющив очі — гул почав поступово віддалятися. Геннадій відкрив очі, і засліпило сонячне світло. Що то гойдається, намагаючись увірватися в небо? Здається, то верхівки дерев. Вони простягають свої руки вгору і заколисують. Нестерпно хочеться провалитися в міцний сон. Втома сильніша за біль, за гул у голові, за спрагу. Якщо не ворушитися, то біль стає тупим і приглушеним. Коли заснути, то не пектиме тіло болем, не хотітиметься пити, не дошкулятиме неприємне гудіння. Геник відчув, що сон охоплює його своїми міцними обіймами, але лежати незручно: щось давить у спину. Він знову розплющився, і над ним захиталося таке зелене гілля… «Зеленка!» — мов струмом пронизала думка.

Геник спробував підвести голову — вона важка, мов чавун, але вже спроможна думати. Безмежне зоране поле, яке треба будь-що здолати. Поле — як життя, з перешкодами, які не під силу змученому тілу. «Зеленка» як міраж для подорожнього в пустелі, коли бажане бачиш, але досягти не можеш. Ні, то не міраж, то справжня лісосмуга поруч.

— Давай, Малий! Ще трішки! — шепочуть порепані губи.

Побратим десь поруч, і Геник усвідомлює, що він відповідальний за його життя.

— Малий! Ти де?

Генику здалося, що він голосно крикнув, але з вуст зірвалося лише хрипіння. Він підвівся і побачив, як з пошматованої правої ноги юшить кров. Рани майже не видно, але нестерпний біль розростається по тілу саме звідти.

— Малий! — гукає він.

Навколо лише дерева пнуться до неба, тихо шелестять зелені верхівки. Геннадій роззирнувся і побачив розірвані груди землі. Він дістав із кишені джгут, перетягнув ногу вище рани, хоча важко зрозуміти, де серед пошматованого одягу та плоті та рана. Потім згадав про шприц і зробив ін’єкцію, не відчувши проколу. Біль почав покидати тіло, і він спробував зіп’ястися на ноги. Неслухняна нога підвернулася, нагадавши про себе болем, і Геннадій упав. Лише зараз він помітив зламану кістку, яка стирчала з відкритої рани.

— Малий, ти де?!

Геннадій прислухався. Чи то вітер гуляє верхів’ям дерев, бешкетує, чи й справді голос? Хлопець зіперся на лікті й почув Малого, поповзом рушив на голос, прихопивши автомат. Малий лежав перед самою лісосмугою.

— Живий! — радісно мовив Геник. — Тобі пощастило, — повторював він, підповзаючи ближче, — відкинуло до дерев. Лежиш у тіні, відпочиваєш.

Він уже бачив обличчя хлопця, спітніле й запорошене землею, і дві руки, що прикривали груди. Аж тут Геник зрозумів, що хлопцеві якраз не пощастило: груди та живіт нагадували суцільну рану.