Повернутися дощем - Страница 107

К оглавлению

107

— Пити, — замість крикнути, шепоче нерозбірливе.

У грудях пече, і незабаром уже палає все тіло, мов воскова свічка. Нестерпний жар добирається до правої ноги.

— Ні! — кричить він. — Не треба! Не можна!

Важко дихаючи розплющує очі. Знову реанімація, поруч — знайома медсестричка.

— Нога… Моя нога, — шепоче він порепаними вустами.

— На місці твоя нога, — посміхається дівчина і дає йому попити.

Втамувавши спрагу, стуляє повіки. Він знесилений, але спокійний, що ногу не відтяли. Геннадій засинає, не знаючи про те, що за півгодини знову все повториться — триватиме бій за життя.

Розділ 97

Улянка не дуже добре пам’ятала, як врятувалася з «коридору смерті». Напевно, їй пощастило тому, що була в одній із перших автівок. При падінні вона боляче забила до крові голову, і при найменшого руху їй паморочилося і вона блювала. Наче уві сні вона бачила медиків, які вивезли її в безпечне місце. Потім — провал, отямилася вже в госпіталі. Одразу згадалося все жахіття: рожевий пил, фонтан людської крові, який не забуде до скону. Боліла ліва рука нижче плеча. Схоже, що її прооперували, бо на ній — свіжі бинти. Улянка спробувала поворушити пальцями і зраділа — вона їх відчувала і могла ними управляти, а що поранена ліва рука, то можна буде повернутися в лави. Правою рукою торкнулася голови — там також бинти. У палаті, окрім неї, ще кілька дівчат, напевно, сплять.

— Привіт! — сказала дівчина, помітивши, що Уля роздивляється навколо себе. — Вітаю в нашому колективі! Я — Іра, лікар-терапевт.

— Уля, — відповіла дівчина. — Снайпер.

— З Іловайського котла?

— Так, а ти?

— І я звідти.

Дівчата познайомилися й одразу знайшли спільну мову. Від Ірини Улянка дізналася невтішні новини про велику кількість загиблих, поранених і зниклих безвісти. Ірина добре знала Олексія Григоровича.

— Не знаєш про долю нашого Баті? Він вижив? — спитала її Уля.

— Достеменно не знаю, — відповіла Ірина. — Те, що був тяжко поранений, — це точно відомо. Телефон, звичайно, поза зоною, але від наших хлопців чула, ніби його взяли в полон. Сподіватимемося на краще!

— Так, — погодилася Уля. — Не знаю, чи вийшов звідти мій хлопець. Не уявляю, як його шукати.

— Зателефонуй йому!

Уля згадала про свій мобільник, відчинила шухляду тумбочки, де лежав її телефон, і з полегшенням зітхнула.

— Я його зарядила, — сказала Ірина.

Уля знала, що в Геннадія не було телефону, тож спробувала знайти в списку абонентів когось із його друзів. На її дзвінки не відповів ані Мона, ані Малий, ані Кабан, не було зв’язку і зі Злим. Останній сам їй телефонував, розповів про останній раз, коли бачив Геника та Малого. Про всяк випадок Уля зателефонувала матері Геннадія, але й з нею не змогла зв’язатися.

— Мовчать? — поспівчувала Ірина.

— Дивно, але ні до кого не можна додзвонитися, — замислилася дівчина. — Невже всі… Ні, не може бути!

— Сама знаєш, який зараз зв’язок, не впадай у відчай, пізніше ще спробуєш їх набрати.

Улянка кілька днів робила спроби додзвонитися хоча б до когось із друзів Геника — все марно. У день, коли їй дозволили підводитися з ліжка після струсу мозку, вона з Іриною вийшла надвір прогулятися.

Перші дні вересня ще нічим не нагадували про осінь, літо не хотіло відступати, а його наступниця десь забарилися. Приємний вітерець гойдався на гілках дерев, шелестів зеленим листям. Дівчата йшли асфальтованою доріжкою, помережаною павутинням дрібних тріщин, і жваво обговорювали Мінські домовленості. Попри оголошене перемир’я, у госпіталь поступали поранені, які розповідали про «режим тиші» на фронті. Їх розповіді часто відрізнялися від новин по телебаченню. Нарешті зайшла мова про інше.

— Ти не зізналася своїм батькам, де ти? — спитала Улянку Ірина.

— Поки що ні.

— А коли збираєшся?

— Мабуть, не буду їм взагалі про це говорити, — сказала Уля. — Навіщо зайвий раз хвилювати? Зі мною все добре, руку прооперували, правда, ще болить голова, але й це минеться. Повернуся до своїх, тоді подзвоню батькам.

У кишені Улянки обізвався мобільний телефон. Вона дістала його — номер незнайомий. Телефонували з Дніпропетровська, з госпіталю, жінка дзвонила на прохання її хлопця Геннадія, який перебував у них на лікуванні.

— Він живий?! З ним усе гаразд? — схвильовано спитала Улянка.

— Геннадій поранений у ногу, але будемо сподіватися, що вона загоїться, — сказала жінка. — Він не може поки що з вами поговорити, бо не має телефону.

— То дайте йому слухавку, — попросила Уля. — Я хочу почути його голос.

— Хлопець ще слабкий, як тільки йому стане краще, він сам зателефонує. Він питає, як ви себе почуваєте?

— Добре, поранення не дуже важке, то нехай не хвилюється.

— А ще він дуже просив, щоб ви не сповіщали його рідних про те, що він у госпіталі, — сказала жінка. — Згодом він сам їм подзвонить. Добре?

— Гаразд, передайте Генику, щоб швидше одужував, я чекатиму на його дзвінок.

Улянка притисла мобільник до грудей, ніби телефон приніс не звістку про коханого, а дотик його руки. Кілька хвилин вона стояла приголомшена, намагаючись зберегти в пам’яті кожне почуте слово.

— Він живий! Він пам’ятає про мене і хвилюється! — пульсувало у скронях.

— Ну що ти, дурненька, — Ірина обняла Улю за плечі. — Усе ж добре?

— Якщо в мирний час людина хворіла, то ми вважали, що це погано. А коли на війні дізнаємось, що людина не вбита, а тільки поранена, то вважаємо, що це вже добре.

107