Повернутися дощем - Страница 108

108

— Живий, і це головне, — підтвердила Ірина. — Війна багато чого змінила, поняття «добре» і «погано» — не виняток. Ходімо назад, тобі потрібно попити, а то он як зблідла!

…Потяглися довгі дні чекання дзвінка від Геннадія. Щохвилини Улянка була в напруженні, але ніч змінювала день, потім приходив новий день, приносячи надію, але Геник мовчав. Уля серцем відчувала, що йому зараз нелегко, молила Бога дарувати коханому швидке одужання і мучилася в очікуванні. Минув тиждень після розмови з жінкою, а Геннадій так і не дав про себе знати. Іноді дівчина зневірювалася, але гнала геть думки про те, що Геник міг померти. Не витримавши пресу очікування, вона роздобула номер госпіталю і зателефонувала туди, назвавшись його сестрою. Їй повідомили, що дійсно такий поранений у них. Це дало їй надію, і вона оптимістично зустрічала прийдешній день.

Наприкінці вересня Улянці повідомили, що її переведуть в реабілітаційний центр під Києвом, бо рана загоїлася, але рука не повністю відновила функції і ще погано згиналася в лікті. Того ж дня Уля ще раз зателефонувала в дніпропетровський госпіталь, і їй підтвердили, що Геннадій лікується там. Те, що хлопець живий, її порадувало, а ось те, що до цього часу він так і не зателефонував, насторожило. Зринули невтішні думки про те, що він її покинув.

«Усе може бути, — розмірковувала дівчина. — Спочатку Геник пожалів мене, почав зустрічатися, можливо, і сам повірив, що кохає. Опинившись на відстані, розібрався у своїх почуттях і зрозумів, що жалість та кохання — різні речі. Скоріш за все, впевнився, що зі мною все гаразд, і вирішив піти по-англійськи, не прощаючись. Мовляв, не дурна, все сама зрозуміє».

Від таких думок було боляче і сумно, але щось змінити Улянка не могла. Вона звикла і вміла чекати і бути терплячою. Дівчина знала, що їй ніхто, окрім Геника, не потрібен. Навіть якщо знайшов собі іншу дівчину, Улянка не влаштовуватиме розборки, а кохатиме далі. Кохання, якщо воно справжнє, не завжди взаємне. Та воно не потребує зобов’язань, може жити в серці вічно.

Розділ 98

Наприкінці вересня Геника перевели із реанімаційного в хірургічне відділення, і він з полегшенням зітхнув. Лікар, який його кілька разів оперував, зайшов до нього попрощатися.

— Скільки ж ти нам, хлопче, додав клопоту! — посміхнувся. — Я сам не вірив, що ти видряпаєшся з того світу.

— А я вірив! — сказав Геник, і на його обличчі сяйнула задоволена посмішка. — Дякую вам, лікарю!

— Облиш! Це моя робота, а ось ти точно в сорочці народився! Не знаю навіть, чому я повівся на твоє: «Не дам відтяти ногу!» Іноді треба робити поступки наполегливим хворим — такий я маю зробити висновок?

— Не знаю, лікарю, але у вас справді золоті руки.

— Якби ще й зарплатня була золотою, — пожартував лікар. — Хай щастить, герою! Я побіг — чекають поранені.

У палаті Геника було ще два ліжка. В одному з поранених, чи не суціль забинтованому, він упізнав Грушу.

— Ти Груша? — спитав.

— Мумія єгипетська, — озвався той. — Так, я — залишки колишнього Груши.

— У нас є спільний знайомий — Злий.

— А-а-а! — протягнув Груша. — Так, Злий мій земляк. Ми з ним зі Свердлівки, що на Луганщині, хоча до війни не були знайомі. Він мені іноді дзвонить. А ти?..

— Сєвєр. Пам’ятаєш, ви зі Злим йшли на завдання, коли ми з тобою бачилися востаннє?

— Так-так! Згадав, — сказав Груша. — Як тебе звати? Тут більше на ім’я, ніж за позивними. Я — Гриша.

— Геннадій. Мене перевели з реанімації, — пояснив він, — отримав поранення під Іловайськом.

— А я… сам знаєш, як воно було. Тепер від колишнього бійця залишилась тільки частина. Нема одного ока, однієї нирки, половини печінки та кишківника, пальців на правій руці, а решта на місці. Чим не боєць?

— Навіщо ти так?

— А як?! Скажи мені, Гено, як мені жити далі? Куди податися? Моє місто під окупацією, а я навіть не людина, а так, її половинка, яка нікому не потрібна. Чому життя така несправедливе? Навіщо я лишився живий? На муки собі й рідним?

— Якщо лишився живий, отже, так потрібно, — сказав Геннадій, — ти ще не виконав свою місію на землі.

Геник не знав, що казати в таких випадках. Він добре розумів Григорія, бо сам ще кілька днів тому не знав, як буде жити і чи буде взагалі, якщо ампутують ногу. Він думав, які слова дібрати, щоб втішити зневіреного хлопця, напружував пам’ять, та марно. Він уявив себе на місці скаліченого побратима і зрозумів, що думав би так само на його місці.

— Гришо, я справді не знаю, як тобі жити, — зізнався Геннадій. — Втішати, що все добре, — не можу, але знаю одне: жити потрібно, бо життя… воно одне, іншого нема. Сам недавно не знав, що зі мною буде, але для себе вирішив, що коли ампутують ногу, то покину свою дівчину, аби не бути їй тягарем на все життя.

— Ти про Улянку?

— Так.

— Гарну дівку відхопив!

— Так, мені пощастило. До речі, як там Злий?

— Нормально, воює. Перемир’я, чорти б його побрали! Кожен день везуть «двохсотих» і «трьохсотих», як і раніше!

— Яке перемир’я?

— Ти що, з неба впав?! — Гриша подивився на нього здивовано. — А! Та ти ж з реанімації до нас спустився! — посміхнувся. — Повернутися звідти — це все одно що з неба на землю, — почав жваво розповідати останні новини.

Розмову хлопців перервала група волонтерів, які прийшли до хворих дізнатися, чого вони потребують.

— Ось вам домашня випічка, — сказала дівчина, викладаючи на тумбочку гостинці. — А це — ковбаска, передали жінки з Хмельниччини. Вона свіжа, залита смальцем.

108