Повернутися дощем - Страница 112

112

— Ми розповімо про Лугандію нашим дітям, — тихо додала Улянка.

— Хто згоден цього вечора назавжди проститися з Лугандією? — спитав Геннадій.

— Я серед вас найстарший, — сказав Денис, — я згоден, але зізнаюся, що мені так сумно з нею прощатися!

— Я теж не проти, — мовив Антон, — дитинство скінчилося, та й юність. Не треба жити у вигаданому світі, є реальність і вона зовсім не романтична.

— З болем відпускаю Лугандію, — сказала Улянка, — нехай вона пливе над озерами Слов’янська.

— Прощавай, Лугандіє! — озвався Геннадій. — Друзі, пропоную закінчити розмову і ввімкнути мелодію наших мобільників. Нехай країна Лугандія піде у вічність під пісню нашого друга Ніка.

Тихим вечором над озером зболеного міста під шелест комишів пролунало:

Делят между городами мое сердце люди,
Те, кто мне так дорог,
Те, кто меня не забудут.

Ще кілька хвилин Денис і Антон сиділи мовчки.

— Як міг Нік передчувати свою смерть? — замислився Денис. — Це слова з його останньої пісні. Схоже на прощання, і вони ж записані на його пам’ятнику.

— Я не знав.

Сонце червоною кулькою повільно опускалося до водної гладіні. Антон підвівся і сказав, що йому час повертатися на службу.

— Так ти не залишишся? Не вип’єш сто грамів за наших друзів? — здивовано спитав Денис.

— Ні, на мене чекає машина. Бувай! — і потис йому руку.

Антон пішов, а Денис задивився на полум’я. У пам’яті спливали, як у старому кіно, епізоди з життя Лугандії. Зі спогадів його вирвали чиїсь кроки, коли на небо горошинами висипали перші зорі. Дідусь, напевно, безхатченко, збирав пластикові пляшки у великий мішок. Він сторожко спитав, чи можна посидіти біля багаття.

— Сідай, батьку! — сказав Денис. — Можеш очі погріти.

Дідусь підійшов, сів на пісок.

— На стілець сідай, не бійся!

Дід промовчав і не рушив з місця.

— Бери, це все тобі! — сказав Денис, даючи торбу з харчами. — Пом’яни моїх друзів.

— Е-е-е, — протягнув здивовано старий. — А як їх звали?

— Никон, Яків, Іван, Леонід. Запам’ятав?

— Ага! А сумка? — сказав старий, побачивши, що чоловік збирається йти. — Забери сумку! Вона ж нова!

— Залиш собі.

Денис швидко пішов до машини і поїхав у Сєвєродонецьк. Розігнатися трасою не було можливості — дорогу розбила важка військова техніка. Денис зупинився неподалік блокпосту. Можна було приєднатися до далекобійників і чекати ранку, поки не відкриють дорогу, але йому хотілося побути на самоті. Денис заглушив двигун, вийшов з машини і запалив цигарку. Над ним було чорне високе небо, усіяне зірочками. Десь там, нагорі, серед мільярдів зірок, були його друзі.

— Знати б де, — промовив Денис. — Прощавайте, — сказав він із сумом і подумав, як добре, що навколо темінь і вони звідти не бачать його зволожені очі. — Прощавай, Лугандіє! — і проковтнув грудку.

Частина п’ята

Нам треба жити кожним днем,

Не ждать омріяної дати,

Горіть сьогоднішнім вогнем,

Бо «потім» може й не настати.

Ліна Костенко

Розділ 101

У середині листопада Геннадія хотіли комісувати, але він повернувся до своїх, хоча хвора нога боліла при фізичних навантаженнях і хлопець помітно кульгав. На нього чекав з нетерпінням Злий. Востаннє вони бачились у жовтні, коли Злий приїздив у госпіталь. Геник наполіг на тому, щоб його побратим навістив Грушу. Григорій був у пригніченому настрої і не знав, куди повертатися після одужання. Разом вони кілька днів спілкувалися, ходили на прогулянки і врешті-решт прийняли спільне рішення: Гриша має поїхати до своїх. Це був єдиний спосіб повернути побратима до життя, дати йому зрозуміти, що він може бути корисний, тож хлопець мав долікуватися і прибути до частини, щоб навчитися жити по-новому, можливо, він допомагатиме кухарю. Олексій Григорович вважався зниклим безвісти. Тепер у них був новий командир, але бійці не втрачали надію на повернення Баті. Геннадій також чекав на нього. За короткий проміжок часу він встиг звикнути до свого командира і полюбити його — як першу вчительку, яка все одно залишається найкращою.

Була мінлива погода: то падав сніг і здавалося, зима вже вступила у свої права, як зненацька нагадувала про себе пізня осінь, поливаючи холодним дощем. Чорнозем у полях, масний і липкий, відбирав у багатьох бійців взуття. Ступивши на розквашений ґрунт, годі було витягти ноги, на які налипала пудовою гирею земля. Бійці пробували зняти чорнозем палицями, потім — ножем, і навіть у такій спосіб чоботи залишалися брудними і важкими. Дехто залишав взуття брудним на ніч, мовляв, до ранку підсохне й відпаде, але місцеві знали — так робити не можна. На ранок чорнозем тужавів — ні відбити, ні відколупнути.

— Цемент! — констатували вони.

Коли розвідгрупа повернулася із чергового завдання, у двох бійців черевики просили каші. Мали зачекати кілька днів, поки волонтери не доставлять нове взуття. На чергову розвідку мусив піти хтось інший, тож зголосився Геннадій.

Бійці розвідувальної групи поверталися із завдання, і Геник дав рукою сигнал відходити, а сам затримався, щоб у разі чого прикрити. Після нічного бою на талому брудному снігу, змішаному із землею від вибухів, темніли розпластані тіла в камуфляжі. Геннадій пильно вдивлявся у невеликий пагорб праворуч, бо помітив рух. «Може, сєпарський снайпер заліг і чатує?» — подумав і пригнувся, перебігаючи до найближчого дерева.

112