Повернутися дощем - Страница 113

113

Самотня сосна не могла стати надійною схованкою для бійця, бо мала занадто тонкий стовбур, що тягнувся до світла серед доволі густого чагарнику, проте вибору не було. Геник виматюкався про себе, бо, якби мав бінокль, зміг би розгледіти того, хто принишк за горбиком. «Може, здалося? — Геннадій напружив до болі зір. — Чи собака бігає, бо село неподалік?»

Він ніби приріс тілом до стовбура, тепле й холодне, але обоє живі. Минуло кілька хвилин — нічого. Хлопець уже пошкодував, що залишився, не пішов разом із хлопцями, бо, скоріш за все, снайпер готує для нього кулю. Доведеться покластися на фортуну. Цікаво, на чиєму вона боці? Яку обрала форму? З георгієвською чи з синьо-жовтою нашивкою на руці?

На свій страх і ризик він визирнув із-за дерева, по-гусячому витягнувши шию. Майнула рука в камуфляжній формі, і Геник мало не дав чергу, коли раптом помітив у руці білу хустинку. «Пастка? Виманює снайпер?» — подумав він, бо вже звик до підступності ворога.

— Виходь! — крикнув, хоча знав, що не почує, бо далеко позаду перегукувались автомати й іноді гримали віддалені вибухи.

Людина зіп’ялась на ноги й замахала двома руками. Він також покинув свою схованку і зробив пару кроків вперед, тримаючи автомат напоготові. Ополченець теж ступив назустріч, але Геник не втрачав пильності й швидко промацував поглядом дерева. Здається, більше нікого не було. Ворог наближався, не перестаючи розмахувати руками. «Може, й пощастить, — подумав хлопець, — ще й полоненого сєпаратиста приведу».

Відстань між ними скорочувалась, і на мить постать ворога видалася знайомою. Хоча в зимовому камуфляжі всі ставали подібними, але ця хода…

— Мара! Цього не може бути! — Геника обдало жаром, хоча до цього у нього цокотіли зуби — у чоботях чвакало.

Він вдивлявся в обличчя, аж очі засльозилися, відтак кліпнув, і саме цієї миті засвистіло з ворожого боку. Геник кинувся на землю і прикрив голову руками. Після вибуху підняв голову, шукаючи очима ополченця, проте побачив лише велику вирву. «Був сєпар — нема сєпара, — подумав, підводячись. — І полоненого не буде. Шкода».

Геник провів рукою по куртці — була брудна, а тепер ще й змокла, бо впав у невеличку улоговинку, наповнену талим снігом. Хотів витерти руки залишком снігу, який подекуди лежав неправильними колами, і завмер. Із щойно утвореної вирви знову виткнулася рука з брудною хустинкою. «Живий!» — подумав Геннадій.

Йому кортіло перевірити свою здогадку, але обережність не завадить, тож треба зачекати. Рука зникла, і хлопець вирішив, що ополченець зараз підведеться і піде йому назустріч. Минуло кілька хвилин чекання, поки знову не затріпотіла в руці тканина. Потім чоловік опустив руку, і так кілька разів. «Поранений», — вирішив Геннадій.

Він роззирнувся — здається, нікого, і рушив до вирви. Кожен крок — іспит на його удачу. Майнула думка, що краще не брати в полон, аби не ризикувати життям, а полосонути з «калаша» і пристрелити гада, але… Ні, не може бути! Він помилився. Здалося. Так буває, особливо тоді, коли нерви напружені як натягнута тятива. І примариться таке! Може, все-таки пастка? І він з власної волі крокує назустріч смерті?

За десяток кроків до вирви Геник побачив сєпаратиста з ворожою нашивкою на рукаві. Людина корчилася від болю, підтягала під себе ноги, стогнала, потім на мить завмирала і знову піднімала руку із тканиною.

— Агов! Сам вийдеш чи допомогти? — крикнув хлопець, зупинившись неподалік.

— Допомо… — прохрипіла поранена людина і, зібравши останні сили, перекотилася на іншій бік. Живіт і груди були червоного кольору.

Геник відзначив, що поранення серйозне, і спустився у вирву.

— Живий? — спитав.

Чоловік відірвав голову від землі й зустрівся з Геннадієм поглядом. У нього захиталася земля під ногами.

— Ти?! — вирвалося.

Розділ 102

У середині листопада Настя вже не так чекала звільнення, як раніше. Тричі вони з Вадимом готувалися, а обмін з незрозумілих причин зривався. Після останнього разу Настя вирішила не зациклюватися на очікуванні, яке ставало дедалі нестерпнішим, і відпустити ситуацію.

— Усе, — сказала вона Вадимові, — більше збиратися й тремтіти не буду. Рано чи пізно обмін відбудеться, хай буде як буде.

Вадим погодився. Недавно він мав змогу поговорити з чоловіками-афганцями, які займалися обміном, і вони його запевнили, що все буде добре. Розмова відбувалася в присутності ополченців, тому причин зриву він не дізнався.

Кілька останніх днів Настю і Вадима разом з іншими полоненими посилали чистити вулиці від снігу.

— Шкода, що тебе не відправляють більше прибирати приміщення, — сказав Вадим.

— Нічого страшного, — Настя посміхнулась, — хоч свіжим повітрям подихаю.

Насправді, жінці було важко. Брудний злежаний сніг за ніч підмерзав, узявшись важкою льодяною брилою, яку чоловіки спочатку розбивали ломами, а потім жінки вантажили уламки на візки. Навчившись у будь-якій ситуації знаходити позитив, Настя вирішила, що не все погано. Їй дійсно бракувало свіжого повітря, тож тепер була змога ним подихати. Втішала думка, що прапор у неї і тепер не бачить щодня Філіна, хоча вона поборола страх перед ним і більше не тремтіла при зустрічі. До того ж Вадим був поруч з нею, і це було приємно.

— Диви, вночі був морозець, а зараз пішов дощ, — сказала Настя, коли після обіду зненацька полило, як із відра.

— Може, досить на сьогодні? — звернувся до охоронця Вадим. — Люди геть мокрі.

113