Повернутися дощем - Страница 123

123

Помічник запопадливо поклав перед босом на підвіконня теку, дістав з неї кілька аркушів та ручку і вийшов. Жінки заходили і Сергій Андрійович ставив їм однакові питання: «Звідки приїхала?», «Чому?», «Як влаштувалася?», «Де мешкаєш і з ким?», «Діти є? Чого бракує?», «Чи маєш зимовий одяг?» Жінки розповідали про себе, він занотовував на папері розмір взуття та одягу для дітей чи дорослих та інше. Чоловік поглянув на годинник. Він не мав наміру згаяти стільки часу, але зупинятися на півдорозі було не в його правилах. Він вирішив дати список для закупівлі помічникові, аби допомогти і підтримати жінок, які втекли з рідної землі. Дехто з них дратував його, коли проклинав свою країну і прославляв Росію або не просив, а вимагав більшого, наприклад, вийняти житло в Москві й оплачувати його впродовж року. Тоді він зупиняв їх, переводячи тему на нагальні потреби.

— Я не благодійний фонд, — обривав він таких прохачок, — якщо у вас усе є, окрім житла в центрі Москви, запросіть іншу.

Це діяло безвідмовно, й одразу виявлялося, що в дітей нема звичайного теплого взуття. Сергій Андрійович уже подумав, що потрібно цю справу перекинути на помічника, бо він за годину мав бути в офісі на нараді, коли відчинилися двері і він побачив знайому жінку. Чоловік мало не випустив ручку, зустрівшись з нею поглядом. На нього дивилися знайомі великі чорні очі.

— Не може бути, — прошепотів.

— Вітаю!

Розділ 112

Левко гостював у батька п’ять днів, а Настя лише привіталася з ним, сказала, що рада його бачити, а потім побажала щасливої дороги. Вадим не ображався на неї за таку байдужість, радів, помітивши перші ознаки повернення до реальності. Хто б міг подумати, що звичайнісінький голуб змусить її ожити?! Він бачив, як Настя нетерпляче чекає повернення пташки і годує її з рук. Коли вона розмовляла із Самотнім Голубом, він виходив з кімнати, даючи їй можливість виговоритися. Лише трохи сумував, що не він, а голуб зміг достукатися до її скам’янілої душі.

У свій вихідний Вадим запропонував Богдані Стефанівні поїхати в село і трохи відпочити, бо все одно Настя її не помічає, але жінка боялася залишати доньку на самоті. Богдана Стефанівна погодилася, бо треба було купити їжі Барсику і залишити сусідці. Вадим провів жінку, зазирнув на кухню. Настя якраз зустрілася зі своїм крилатим другом і про щось тихо говорила. Він пішов у кімнату і ввімкнув ноутбук. Уже вдруге після повернення з полону Вадим відкрив відео, яке бойовики виклали в мережу після розстрілу 24-го відділу штурмового батальйону «Айдар» на трасі Щастя — Металіст п’ятого серпня. Минулого разу, побачивши жахіття загибелі тридцяти айдарівців, він не міг ніч спати. Серед поранених він упізнав Руслана Світличного. Чоловік лежав біля знищеної техніки, обгорілий і поранений. Руслан був у шоковому стані і стікав кров’ю, але це не завадило ополченцям допитувати його. Попри спеку йому довго не давали води. Ополченці знімали обгорілі трупи бійців, фотографувалися біля них по одному і групою, потім знову підходили до Руслана, який помирав на їхніх очах мученицькою смертю, і реготали. Натішившись досхочу смертями, ополченці дали йому пластикову пляшку з водою. Руслан спробував простягти руку, але сил уже не мав. Один із бойовиків, сміючись і нагадуючи, щоб усю не випив, підніс воду до його вуст, і боєць зробив кілька невеличких ковтків. Він глибоко вдихнув, і його голова відкинулася назад. Бойовики насолоджувалися його смертю і кепкували: мовляв, якби знали, що помре, то не поїли б.

Вадим зупинив відео, бо подзвонив син, і вийшов з кімнати. Коли повернувся, то Настя сиділа біля ноутбука, округливши очі від жаху.

— Ти… дивилася? — спитав він розгублено.

— Ти знав і мовчав? — докорила вона.

— Я не міг тобі сказати. Вибач.

— Руслан. Як так? Чому? Ми ж планували зустрітися родинами, — зітхнула Настя, — зробити шашлик. Не судилося. Чому за найдорожче і найрідніше ми розплачуємося такою великою ціною?

Вадим торкнувся губами її маківки.

— Гадаю, саме тому, що воно і є найцінніше.

Розділ 113

Сергій Андрійович ніяк не очікував знову побачити Ніну, молодшу доньку Богдани.

— Як ти тут опинилася?

— Довго розказувати, та й вам не цікаво.

— І все-таки?

— Я живу із Зауром, він мене любить, допомагає і мені, і сину.

— Здається, ти розповідала, що твій син у в’язниці, — пригадав чоловік.

— Володю звільнили, і ми майже одразу переїхали в Росію. Згодом я познайомилась із Зауром, ми зійшлися з ним і живемо в його будинку, — розповіла Ніна.

— А твоя родина?

— Нема чого розповідати, — неохоче сказала Ніна. — Мати і сестра там, я тут.

— Розкажи більше, — твердо мовив чоловік. — Усе по-порядку починаючи з дитинства. Я ставлю питання, ти — даєш відповіді. Зрозуміло?

— Я на допиті?

— Ти — моя підлегла, — нагадав чоловік. — Я не питаю, з ким і де ти спиш, що їла на сніданок і чи вчасно сходила в туалет.

— Ясно, — зітхнула Ніна. — Я вас слухаю.

— Це я тебе слухаю.

— Моя мати народилася в Західній Україні, одружилася і виїхала до Росії разом зі своїм чоловіком, — неохоче почала Ніна. — До речі, він був якимось великим начальником. Втім, це неважливо, бо з невідомих причин мати повернулася в Україну з немовлям на руках і чомусь не поїхала до батьків, а довгі роки від них ховалася. Не знаю, чи боялася їхнього осуду, чи ще щось, але мати приїхала до свого далекого родича, який усім сказав, що то його дитина, вони одружилися і вже потім народили мене.

123