Повернутися дощем - Страница 125

К оглавлению

125

Після двогодинної розмови їх відпустили, але попередили, що можуть викликати ще.

— Чого вони всі від нас хочуть? — стомлено спитала Настя.

— Звичайна перевірка, — сказав Вадим, — нам нема чого хвилюватися. Йди додому, а я займуся відновленням документів.

— Ні, я прогуляюся містом.

— Ти справді в нормі?

— Так. Я пройдуся ринком, потім додому.

Настя торкнулася губами його щоки, кволо посміхнулася. Вона пішла на Центральний ринок, де можна почути останні новини і зустріти знайомих. Настя розуміла, що потрібно щось робити і жити, але не знала, де та ниточка, за яку треба смикнути, щоб клубок життя знову покотився доріжкою. Чомусь вирішила пошукати кінець ниточки саме на ринку.

Робочий день наближався кінця, але підприємці не поспішали закривати контейнери, сподіваючись ще вторгувати. Настя зупинилася перед місцем, де продавали мийні засоби, й почала оглядати вітрини, намагаючись згадати, що дома скінчилося. Вона напружувала пам’ять, бо у ванній не знайшла чогось дуже потрібного. Повз неї пройшли двоє юнаків у військовій формі, і вона випадково почула розмову продавчинь з сусідніх контейнерів.

— Кляті фашисти! — стиха сказала одна жінка. — Лазять і лазять тут!

— Наволоч! Була б моя воля…

Військові завернули до них, і жінки почали стелитися перед ними, припрошуючи купити теплі шкарпетки та білизну.

— Ось подивіться, хлопчики, — солодко заспівала одна, — ці шкарпеточки з чистої вовни! Ноги будуть у теплі, як у валянках! А ось у цих — подвійна махра на підошві!

— А в мене гарна термобілизна, — хвалилася інша, — не якась там підробка, а заводська продукція! Купите — будете мене довго згадувати!

Солдати вибрали товар, купили і ледь відійшли, як продавчині послали їм услід прокльони. Настя мовчки рушила далі. Вона ненавиділа себе за те, що не втрутилася, не заткнула рота сєпаратистським нахабам, не зупинила хлопців і не сказала їм: «Дорогенькі, йдіть далі! Обійдіть це місце десятою дорогою і не купуйте в цієї сволоти нічого!»

Не змогла. Чому? Де поділася її емоційність і здатність до боротьби? Вона зламана, як квітка, котра ще хоче жити, але розуміє, що стебло зламане і вона ніколи не зможе розкрити свої пелюстки назустріч сонцю.

— Насте! — покликала її продавчиня, яка працювала поруч з Алісою. — А я тебе впізнала, хоча ти так змінилася. Воно й зрозуміло: полон, потім таке горе. Співчуваю.

— Дякую, — сказала Настя і спитала, як справи.

— Ми обурені, — розповіла жінка. — Благодійна організація видала нам чеки на гуманітарну допомогу і для цього обрала найдорожчий супермаркет. Ну чи не нахабство?!

Настя нічого не відповіла. Вона знала, що ця жінка та її сусідки мали проросійські погляди, за що після звільнення міста їх забирала на кілька днів служба безпеки, і тепер жінки стояли на ринку надуті, мов сичі на негоду. Їм пропонують гуманітарну допомогу, а вони ще й обурюються. Раніше б Настя в очі їм сказала все, що думає.

— А ми щойно Алісочку згадували, — мовила жінка іншим тоном. — Гарна жінка була, добра.

— Чому була? — не зрозуміла Настя.

— А ти… нічого не знаєш?

— Що я повинна знати?

— Нема вже ні Аліси, ні її чоловіка. Царство їм небесне!

Настя не простилася, швидко пішла додому. Схоже, що на кухні була мама, там брязкав посуд і щось смажилося на плиті.

— Мамо, що трапилося з Алісою? Чому я нічого не знаю? — спитала Настя з порогу.

— А коли я могла тобі розказати, доню? — виправдовувалась Богдана Стефанівна, витираючи руки. — Якби й розказала, ти б мене не почула.

— Мамо, вибач. Я хочу знати правду, — попросила Настя, взявши матір за руки.

Коли Настя почула розповідь про загибель Аліси та її чоловіка, то стиха сказала чи то до матері, чи до себе:

— Як жити далі? Нема Руслана, а тепер ще й Аліси.

Вона підвелася і пішла до вікна так, ніби їй на плечі звалили непосильну ношу, яка тягне плечі донизу.

— Мій Самотній Голубе, — почула Богдана Стефанівна, — зачекався на мене. Скажи, скільки ще втрат чекає на мене? Не знаєш? І я не знаю, але якщо буде ще одна, я не витримаю. Ти мене розумієш?

Розділ 115

Геник повернувся до побратимів. Дивно, але тут, де кожної миті чатує небезпека, він відчув полегшення. Та й дихалось вільніше, ніж у рідному мирному місті. Може, з ним щось негаразд? Усю дорогу Геник розмірковував, чому одні спокійно п’ють пиво і гуляють з дівчатами у той час, коли в інших пальці примерзають до автоматів. А ще тут дівчата, які не люблять, щоб їх жаліли чи вирізняли. Вони в зоні АТО задля того, щоб їхні ровесники спокійно відпочивали? Така несправедливість ранила душу, ніби на відкриту рану сипали сіль. Геник подумав, що навіть по закінченню війни ділитиме чоловіків на дві категорії: ті, що були там, і ті, що тут. Напевно, ніколи не зможе стерти цю лінію розмежування, як ніколи не забуде тих, хто залишився обнімати землю, захищаючи її від ворога. Важко не злитися на тих, хто не знає, який важкий бронежилет, як спати на карематі, їсти замерзлий хліб і бачити смерть друзів. Щоб не дати ненависті заполонити душу, думав про тих, кого насправді він з побратимами захищає: ні в чому не винних дітей, жінок, старих, свою родину і майбутніх дітей. Заради них він повернувся і стоятиме до останнього. А ті юнаки, які відігрівають боки в теплих ліжках, нехай живуть і далі. Ось тільки з якою совістю? Принаймні, він знатиме, що його совість не заплямована. А ще він тут заради кохання, коротко стриженого, в камуфляжі, з автоматом за плечима і почервонілим на морозі носом, що дивиться гарними волошковими очима, а в них — щастя.

125