Повернутися дощем - Страница 126

126

— Привіт, моя кохана! — говорить Геннадій і торкається гарячими губами кінчика холодного носа.

Йому хочеться загорнути її у свої обійми, як у теплу ковдру, зігріти, розцілувати щічки і не відпускати від себе довго-довго. Улянка не питає, чому він повернувся раніше — терпляче чекає, поки сам розповість, лише дивиться закоханими очима, а в них стільки любові, що до самого неба вистачить.

— Мені тебе не вистачало, — каже Геннадій, хоча хочеться сказати багато-багато теплих, як літній день, слів, але не зараз, коли вже висипали назустріч друзі.

Вони тиснуть йому руку, їхні долоні шорсткі, з мозолями, у ранках і з брудом під нігтями, але ті потискання справжні, а слова «Привіт, чортяко!» сприймаються як найщиріше вітання друга. Він тут! Він з ними!

— Радий вас усіх бачити! — говорить Геннадій, намагаючись охопити поглядом кожного побратима, бо знає, що може бачити зараз, а за хвилину…

— Тебе в бліндажі чекає сюрприз! — загадково каже Злий.

— Коли заходиш, а тобі на голову виливається відро води? Чи щось новеньке вигадали?

— Та ні! Справжній сюрприз!

— Ну дивіться мені! — пригрозив він кулаком і пішов до бліндажа.

Геннадій відсунув ковдру, якою бійці прикривали вхід, обережно зазирнув усередину. Спиною до нього сидів високий чоловік у військовій формі, але його широку спину він упізнав одразу. Серце тенькнуло від хвилювання, і в грудях защеміло.

— Не може бути! Кабан?!

— Чую р-р-р-рідний голосочок! — пробасив юнак заїкаючись.

Солдатські обійми і міцний потиск рук — красномовне вітання.

— Радий тебе бачити, друже! — схвильовано і радісно промовив Геннадій. — Ти повернувся! Це неймовірно! Справжній сюрприз!

— Т-т-так! С-с-сєвєр, я… я… — сказав розчулений боєць.

Геннадій сів поруч, руки ледь вистачило, щоб обхопити широкі плечі побратима.

— Розкажи, як ти? Де був? Вибач, що не змогли вас виручити.

— Усе нормально, — заспокоїв Кабан. — Ви тоді правильно вчинили.

— Ну, давай, розказуй!

— Що саме?

— З того моменту, коли вас посадили в машину і кудись повезли.

— Г-г-гаразд, — кивнув Кабан головою, розміром з добрий гарбуз.

Юнак помітно заїкався. До полону він не мав цієї вади, виходить, чи то били хлопця, чи то від стресу. Кабан розповів, що їх розформували на групи по п’ять-шість осіб і вночі вивезли в Ростов. За весь цей шлях води не давали навіть пораненим. Уранці змусили кожного полоненого на камеру дати показання, хто вони і звідки.

— С-с-сєвєр, уяви, у них там були наші особові с-с-справи, — сказав Кабан. — Пам’ятаєш, під Іловайськом запевнили, що наші особові справи вивезуть або з-з-знищать, щоб не потрапили до рук ворога? Н-н-не знищили.

— То виходить, що серед наших командирів були зрадники? Чи просто не встигли вивезти документи? — розмірковував Геннадій. — Ми не знаємо, як і точну кількість загиблих. Хлопці говорять про тисячі, командування применшує, та й винні в котлі досі не названі й не покарані. Вибач, друже, що перебив тебе. Що було далі?

Кабан розповів, що полонених, які не становили цінності для росіян, віддали кадирівцям і ті повезли їх до Сніжного, що на Донеччині. Там розмістили в камери приблизно по двісті п’ятдесят осіб у кожній.

— У яких умовах вас тримали?

— Умови? Т-т-такі, як завжди в п-п-полоні.

Хлопець був небагатослівний, як і всі, хто повертався звідти. Спогади ще болючі, тому говорив стримано і стисло, але було помітно, що йому приємна увага побратима. Отож полонених водили прибирати вулиці й саме місто Кабану дуже сподобалося, тільки сміття багато, зі слів місцевих, його не прибирали з 2000 року.

— Я б сказав, ідеальне місто, — додав хлопець. — Якби н-н-не війна, то поїхав би т-т-туди жити.

Юнак розповів, що українські війська стояли за сорок п’ять кілометрів, але час від часу місто обстрілювали з мінометів і місцеві звинувачували в цьому укрів. Їх також возили в Донецьк розвантажувати гумконвой з Росії, де була зброя, бронежилети, форма та хромові чоботи.

— А потім нас обміняли, — закінчив свою розповідь Кабан, — і т-т-тепер я з вами.

— З поверненням ще раз! — сказав Геник і міцно потис руку.

Кабан лишився в бліндажі відпочивати, а Гена вийшов і запалив цигарку. До нього підійшов Злий, і хлопці сіли на соснову колоду.

— Усе розповів? — спитав Злий.

— Коротко.

— Ти помітив, що наш Кабан став заїкою?

— Звичайно.

— Уявляєш, як ті суки знущались з нього? — Злий кілька разів затягнувся. — Для розваги місцевих сєпаратисти влаштовували шоу. Коли виводили Кабана розбирати завали, то змушували повторювати: «Я дурний укроп» і розбивати на своїй голові цеглини. Натовп іржав, а діти кидали в «дурного укропа» камінцями. Кабан переніс струс мозку, контузію, тому заїкається.

— Нелюди! — сплюнув Геник. — Ненавиджу! Ти розповів йому про Малого? Про Мону?

— Угу! — мугикнув Злий. — Якби хто знав, як мені не вистачає Малого! — зізнався він. — Віриш, прив’язався до нього, як до рідного молодшого брата. Навіть хотів сказати йому про це, та не встиг.

Хлопці помовчали. Злий поплескав побратима по плечу.

— Ти повернувся раніше і якийсь сумний. У чому справа?

— Сам не знаю, — задумався Геннадій, — тому намагаюся розібратися. Тут помирати страшно, а там — жити, жити серед байдужості, поруч із сєпаратистами, особливо з тими, які вдягли вишиванки і сховали справжнє обличчя за маску патріота.

126