Повернутися дощем - Страница 127

К оглавлению

127

— У мирному житті якось розберемося, — сказав Злий, — зараз головне — розібратися з ворогом.

— Чи зможемо? — зітхнув Геник.

— Був би живий Філософ, він би зараз усе по поличках розклав.

— І не кажи, — погодився Геннадій. — Часто його згадую. Як він там? — Геник подивився вгору. — Чи пізнав нірвану?

— Чомусь згадав його слова: «Можливо все. На неможливе потрібно більше часу».

— Це не його слова, — зауважив Геник, — так сказав Ден Браун.

— Мені до дупи, чиї це слова, — буркнув Злий. — Я почув їх від Філософа.

— Пам’ятаєш, як він казав: «Якщо ти відчуваєш, що здався, згадай, заради чого ти тримався до цього»?

— Ось і тримаємося! — Злий з силою розтоптав недопалок і пішов геть.

Розділ 116

Насті подзвонила Валентина і запросила на засідання організації «Оновлений Схід»:

— Будь-ласка, приходь, ми всі будемо раді тебе бачити.

— Гаразд, — погодилася Настя.

Збори мали відбутися о шістнадцятій годині, та вона вийшла на годину раніше, бо хотіла пройтися пішки. Погода була погана для прогулянки: падав мокрий сніг, сильний північний вітер проймав до кісток, під ногами чвакало і взуття провалювалося крізь шар неприбраного снігу. Настя підняла комірець куртки, але його безжалісно шарпнув вітер і сипонув в обличчя колючі краплини. Вона вже пошкодувала, що пішла пішки, коли поряд пригальмував легковик. Скло автівки повільно сповзло, і Настю покликав Сашко Гримайло. Вона полегшено зітхнула і сіла в тепле й затишне авто.

— Рада тебе бачити! — сказала Настя й прикусила язика. Вона геть забула, чи на «ти» з ним, чи на «ви», але було вже пізно. — Тебе звільнили з полону — хоч одна добра новина.

— Я теж радий тебе бачити, — посміхнувся Сашко. — Як ви там вижили?

— Якось вижили, тепер на рідній землі.

— Як Вадим?

— Зустрінетесь, він сам розкаже.

— Навряд чи ми побачимося найближчим часом. Ми з родиною їдемо звідси, — пояснив Сашко.

— Куди? Чому? — здивувалася Настя. — Ти вже не займатимешся звільненням наших з полону? Невже тебе там зламали?

— Насте, у мене мало часу, але я спробую тобі пояснити. Я продовжуватиму займатися обміном полонених, але вже не тут, а в іншому місці. Моя сім’я налякана тим, що з нами відбулося. Дружина й теща щодня трусяться від чуток про повернення ополченців, важко жити у постійному напруженні. Вони хочуть спокійного життя, звичайного, мирного, хочуть впевненості в завтрашньому дні. Я вже нікому не вірю і ні в чому не впевнений — кажу тобі відверто. Я пристав на їх пропозицію і погодився продати тут житло і переїхати в Одеську область.

— У мене склалося враження, що ти злякався.

— Думай, що хочеш, але повернувшись з полону, я був вражений тим, що нічого у нас не змінилося. Вразило те, що при владі ті самі люди, вулицями спокійно ходять ті, хто допомагав бойовикам на блокпостах, мешканці чекають повернення «наших рєбят» і не соромляться цього.

— Але ж не всі, — заперечила Настя.

— Так, не всі. Але я хочу жити серед собі подібних! Не затикати ж вуха, коли чуєш проросійські розмови? Вступати в полеміку — марна справа, там вата у головах. Це постійно дратує і виводить із рівноваги. Навіщо мені це? Краще жити там, де цього нема.

— Бути патріотом серед собі подібних легко, — сказала Настя. — У Львові, наприклад, патріотам легше, бо там більшість їхні однодумці. Бути патріотом у Сєвєродонецьку серед їх купки — важко. Ти просто тікаєш від труднощів.

— Я не перестав бути патріотом, — сказав Сашко, — я лише змінюю місце проживання. Тебе куди підкинути?

— До кав’ярні «Затишок».

Жінки щиро зраділи Насті, бо після обміну полоненими на мосту ще її не бачили. Настя зігрілася чашкою кави і розповіла про розмову із Гримайлом. Валентина сказала, що Сашко вже не перший патріот, який не витримує духу сєпаратизму в місті, задихається від його смороду і покидає Сєвєродонецьк.

— У мене самої думки виїхати звідси з’являються чи не щодня, — зізналася Валентина, — а потім охолонеш, все обдумаєш і розумієш, що так, тут нелегко, іноді навіть бридко, але як покинути своїх синочків-солдатиків? Зрадити їх і тікати світ за очі, шукаючи теплішого місця? Не можу так. Втішаю себе думкою, що як тільки відсвяткуємо перемогу, так одразу поїду на свою батьківщину, на Чернігівщину.

— А поки, дівчата, нас чекають справи, — сказала Ольга. — Ми накидали план роботи на найближчі два місяці, оприлюднимо на зборах.

— Треба подумати, може, і я щось вагоме запропоную, — сказала Настя.

Найбільше Настя побоювалася, що на зборах заведуть розмову про загибель Іванки, але члени організації тільки привіталися з нею і поздоровили з поверненням.

Першою взяла слово мати хлопчиків Кульбабок, яка написала заяву про вихід.

— Вибачте, що взяла слово першою, — сказала жінка, — але ми їдемо жити на мою батьківщину, в Західну Україну. Я дякую всім моїм однодумцям і тим, хто був поруч у важку годину. Знаю, що у вас виникло питання чому. Скажу відверто, що я не можу далі жити в місті, де на моїх дверях пишуть непристойності й услід кидають «бандерівка». Для мене таке почути за честь, але я не хочу, щоб знову вночі підпалили двері нашої квартири і діти згоріли живцем. Мій чоловік зараз у зоні АТО, схоже, що надовго. Я не маю роботи, тому жити біля родичів буде легше. Впевнена, що користь своїй країні я зможу принести і на новому місці проживання. Усіх вам благ і слава Україні!

Жінка швидко пішла, а Настя подумала, що ще на одного справжнього, не перефарбованого патріота, стало менше в місті. Керівник організації мала намір оголосити порядок денний зборів, але слово попросила Ліда. Уперше цю жінку Настя побачила на флешмобі, який розігнали тітушки навесні 2014 року. Потім Ліда стала членом їх організації, але з Настею якось не зблизилася, чи то часу було мало, чи просто так вийшло.

127