Повернутися дощем - Страница 128

128

— Якщо вже збори пішли не за планом, то я хотіла б порушити питання про членство в нашій організації ще однієї людини, — сказала Ліда і подивилася на Настю.

Погане передчуття кольнуло в груди, але Настя ще не зрозуміла, куди хилить жінка. Ліда дійсно заговорила про неї, згадала, як вона вперше побачила Настю, сказала, що вважала її справжньою патріоткою.

— Але з плином часу все змінилося, — продовжувала пафосно Ліда. — Чи знали ви, що донька Насті була серед ополченців?

— До чого це? — озвався хтось із присутніх. — Настя проявила себе, як справжній патріот, навіть український прапор винесла з окупації. Це справжній подвиг!

— Можна прикриватися і прапорами, і красними слівцями, — зауважила Ліда. — Прошу дослухати до кінця. Ми не можемо беззастережно довіряти людині, яка може виявитися засланим козачком.

У залі зашуміло. Не звертаючи на це уваги, Ліда продовжила:

— Я не виключаю, що Настя могла працювати на ворога, допомагаючи своїй доньці. Потім полон. Нібито. Бо я не впевнена, що Настя з Вадимом були в полоні. Гадаю, їхнє волонтерство було лише прикриттям, насправді вони працювали на ЛНР. Коли щось пішло не так, можливо, недоплатили обіцяне, вони швиденько переметнулися на наш бік. Для правдивості ще й нахабно заявили, що вивезли український прапор. Так чи ні, Насте?

Усе закружляло навколо і під ногами захиталася долівка, коли Настя повільно підвелася, розгублено оглянула присутніх.

— Це неправда, — сказала вона тремтячим голосом. — Як ви можете?..

— Зачекайте, не шуміть! — Ліда підняла руку, заспокоюючи гамір. — Це ще не все. Можливо, Настю направили в наше місто вести підривну діяльність.

— Це нісенітниця! — почулося із зали.

— Але ж Вадим і Настя підписали договір про співпрацю з нашими ворогами, коли були у так званому полоні.

Насті стало зовсім зле. Лише вчора вони з Вадимом давали свідчення в СБУ, і жодна людина про це не знала. Виходить, є витік інформації? І не зовсім правдивої, а перекрученої. Вона задихалася від потоку бруду і неправди, який лився на неї. З шаленою швидкістю одна одну змінювали картинки пережитого жахіття в полоні, і від цього в голові запаморочилося. Ліда ще говорила, але Настя вже нічого не чула. Тонка ниточка з клубка життя, за яку вона вхопилася, враз обірвалася, і тепер вона дивилася на цей несправедливий світ розгубленими очима. Люди кричали з місць, одні на захист Насті, інші підтримали Ліду. За мить збори перетворилися на ґвалт, де ніхто нікого не чув, члени організації хапали зі столу папір і писали заяви про вихід з «Оновленого Сходу».

На Настю вже ніхто не звертав уваги, і вона тихенько, тримаючись за стіну, вийшла надвір. Вітер охолодив палаюче обличчя. Настя побігла додому, простоволоса і розхристана, вона бігла вулицями, ніби намагаючись обмитися під мокрим снігом від того лайна, яке вилили їй на голову. Вона забігла додому і кинулася в обійми матері.

— Мамо, мамочко, я так більше не можу! — сказала вона, важко дихаючи. — Забери мене звідси, прошу тебе!

— Господи! Що трапилося?!

— Я потім тобі все розповім. Скажи, чому так? Чим я завинила перед ними? — Настя трясла матір за плечі.

Богдана Стефанівна дала Насті води. Вона не розуміла, що трапилося, але бачила, що хтось образив доньку і вона у відчаї.

— Ти мене забереш звідси? — спитала Настя.

Її зуби цокотіли, і вона трусилася в лихоманці.

— Звичайно, доню! Куди ти хочеш? До мене в село?

— Ні! Подалі звідси! Я не хочу тут залишатися ні хвилини! Я так любила це місто, тепер ненавиджу!

— Куди ж ми поїдемо?

— Я хочу в Карпати, — видихнула Настя, — туди, де ти народилася.

— Добре, доню, ми поїдемо.

Розділ 117

Сергій Андрійович не встиг дістатися лікарні. Дорогою відчув пекельний біль у грудях й одразу скинув швидкість. Перед очима все захиталося, перетворюючись у суцільну чорну пляму. Сергію Андрійовичу пощастило: його автівка втиснулася «носом» у купу піску на узбіччі й зупинилася. Перехожі помітили це, зазирнули всередину й викликали «швидку».

Сергій Андрійович отямився в лікарні і все згадав. «Трохи не встиг, — подумав, — дорогою стало зле».

Це було вперше, і йому стало страшно. Добре, що все обійшлося і він не потрапив в автокатастрофу, коли міг і сам загинути, й інших скалічити. Треба серйозно поговорити з лікарем і все з’ясувати.

Лікар не забарився. Він увійшов у палату в супроводі молоденької медсестри.

— Доброго дня! — привітався.

— Якщо він добрий, — сказав чоловік.

— Для вас точно, — лікар сів біля ліжка на стілець. — Вам сьогодні пощастило.

— Я вже зрозумів. Що зі мною трапилося? Щось серйозне?

— Не ходитиму навколо, у вас був інфаркт. Дякуйте перехожим, що вчасно викликали допомогу.

— Мене цікавить, скільки часу я тут мушу бути?

— Зараз вам потрібно думати не про це, а про серйозне лікування, — сказав лікар. — Якщо все буде добре, то я вас триматиму два тижні в лікарні.

Сергій Андрійович задумався. Два тижні — занадто багато, щоб відлежувати боки, коли чекає робота.

— А можна швидше? Якщо потрібні дорогі ліки, то не є проблема.

— Проблема не в ліках, а у тому, як ваш організм впорається з хворобою. Перший інфаркт, як перша весняна квітка, за ним може бути наступний. У вас є близькі родичі? Коли вас привезли, ми не знайшли в телефонному списку номерів, які зазвичай стоять першими: «дружина», «син», «донька».

128