Повернутися дощем - Страница 134

134

У день запланованої поїздки захворів водій мікроавтобуса, тож замість нього за кермо сів Вадим. Поруч нього знайшлося місце для Насті. Планувала поїхати Ольга, але в неї застудився син і вона залишилася вдома. Настя всю дорогу мовчала. Кілька разів Вадим намагався заговорити до неї, але вона була розгублена і замислена. Напевно, знову наринули спогади про минулу поїздку, і Вадим уже шкодував, що погодився взяти її з собою.

— Я почуваюся винною перед сином, — нарешті заговорила Настя. — Він брав відпустку, щоб побути зі мною, а я з ним навіть не поговорила.

— Він усе добре розуміє і не ображається, — поспішив заспокоїти Вадим.

— Геник вибрався з Іловайського котла, стільки часу провів у госпіталі після поранення, і все на самоті.

— Поруч були його побратими.

— Та він не відчував материнської підтримки.

— Ми ж не знали про це і не мали змоги його підтримати, — нагадав Вадим.

— Знаю. Але з того часу, як нас звільнили, я не приділила йому уваги. Що я за мати? Втратила доньку, збайдужіла до сина — саме так Геник думає про мене.

— Настя, не накручуй себе. Ніколи не пізно виправити помилку, — сказав він і додав: — Хоча яку помилку? Ні, Геник на тебе не ображається, це точно.

— Я ось їду до таких солдатів, як він. Не знаю, чим зможу їм допомогти? Хіба що підтримати морально. Може, саме зараз якась жінка підтримує мого сина. Знаю одне: не можна стояти осторонь, лаяти владу і чекати, коли скінчиться війна чи настануть у країні зміни на краще.

— Мені подобається хід твоїх думок, — зрадів Вадим. — І перемога залежить від кожного з нас. Не всі мусять їхати в зону АТО, але байдужих не має бути.

— Як тільки це довести ватникам?

— Це питання, — погодився Вадим.

Бійці зустріли волонтерську допомогу з радістю. Настя бачила, як засвітилися їхні обличчя, як хлопці швиденько розвантажили мікроавтобус. Вони, як діти, заглядали в картонні коробки і голосно коментували, що там є всередині. Коли Вадим відійшов для розмови з командиром, Настя мала нагоду поспілкуватися з бійцями. Серед них була переважно молодь, обличчя такі юні, а вже обпалені війною, очі — дорослих чоловіків, яким довелося багато пережити. Коли дізналися, що син Насті також в зоні АТО, розмова пішла жвавіше. Хлопці охоче розповіли, як три місяці були на передовій та їли тільки хліб і тушонку, навіть питної води не було вдосталь. Волонтери зібрали їм харчів на чотири тисячі гривень, але продукти до них так і не потрапили. Зараз вони на відпочинку, але хвилюються за тих, хто на передку. Бійці розповіли, як чули тисячі слів подяки від місцевих жителів, коли звільняли села і міста, але все може перекреслити кинута їм услід фраза: «Фашисти! Навіщо ви прийшли до нас? Хто вас кликав?» Вони чули ці слова і не раз. Настя відчувала, що ці мужні вольові хлопці по-дитячому вразливі й беззахисні перед невіглаством ватників і від образливих слів їм набагато болючіше, ніж від кулі. Слова «Дякую, рідненькі!» від населення для них як бальзам на пекучу рану, завдану словом «фашисти».

Війна докорінно змінила їхнє життя. Вони живуть не за календарем на стіні, час для них відлічує не годинник: повернувся живий з бойового завдання, вижив після обстрілу — плюс кілька годин життя.

Серед хлопців увагу Насті привернув сивочолий юнак. Хлопець помітив, що жінка час від часу зупиняє свій погляд на його сивині і пояснив:

— Мій рідний брат був десантником і загинув у збитому літаку під Луганськом. Він був зовсім дитиною — лише двадцять три роки! Яка несправедливість!

— А тобі скільки? — спитала Настя.

— Мені двадцять п’ять!

— Ти не набагато старший, — обережно зауважила Настя.

— Я вже прожив на два роки більше, ніж брат, — сказав хлопець. — Уявляєте: аж на два роки!

У Насті мурахи побігли по шкірі від його слів. Скільки людей проживали два роки безцільно, не замислюючись про те, що для когось це великий проміжок часу.

— А посивів я не тоді, коли дізнався про брата, — продовжив юнак. — І навіть не тоді, коли три місяці провів на передовій, щодня під обстрілами, голодний, немитий, а тоді, коли повертався звідти. Ми сиділи у вантажівці й раділи, що їдемо на відпочинок. Кожен з нас мріяв про своє, будував плани, як ось ворожий снаряд залетів у кузов. Нас розкидало навсібіч, а коли отямився, то виявилося, що я народився в сорочці. На мені жодної подряпини, а мрії сімох обірвалися. — Хлопець помовчав і закурив. — Ось цими руками я збирав розірвані снарядом мрії побратимів у звичайні використані пакети для продуктів… Наступного дня, коли заглянув у люстерко, мої скроні були сиві.

— Хлопчики, я пишаюсь вами, — голос Настя зрадливо тремтів. — Ви такі мужні, сміливі, на вас вся надія.

— Це вам спасибі! — почали дякувати їй бійці.

Настя обійняла кожного з них по черзі, щиро, по-материнськи, не перестаючи дякувати і бажати повернутися живими. І раптом вона зрозуміла, що саме цих обіймів і слів подяки вони чекають найбільше. Звичайно, потрібне взуття, одяг і харчі, але тут їм передусім бракує звичайного людського тепла, відчуття, що вони не покинуті, не забуті, що на них покладають надію такі люди, як Настя. Юних бійців щирі обійми чиєїсь матері ще довго зігріватимуть у сирих окопах і вони пам’ятатимуть, заради кого боронять землю від ворога.

— Ви приїздіть до нас просто так! — сказав сивочолий боєць. — Для нас це так важливо!

— Обов’язково! — запевнила Настя. — Ми любимо вас і ніколи не забудемо!

134