Повернутися дощем - Страница 135

135

Настя знала, що ці хлопці будуть і надалі мерзнути в окопах, мокнути під дощем, хворіти, недосипати, приймати вогонь на себе, до останнього боронити рубежі, але ніколи не сприймуть байдужість і несправедливість життя. Тому так важливо відчувати підтримку звідти, де мирне життя, яке вони відстоюють.

— А ось і наша Ластівка! — вигукнув один.

До них прямувала дівчина у військовій формі. Струнка, середнього зросту, по плечах стрибають дві косички, а на обличчі — ясна, як сонячний день, посмішка.

Вона підійшла до Насті, привіталася.

— Ви з волонтерською допомогою? — спитала вона. — Мене звуть Таня, позивний «Ластівка». Ви привезли папір для малювання?

— Не знаю, — знизала плечима Настя. — Цього разу не я збирала коробки, приїхала з чоловіком вас навістити. А ти, Таню, малюєш?

— Так! — кивнула вона, і косички стрибнули по плечах. — Ходімо, я покажу вам свої роботи!

Дівчина повела Настю в приміщення колишнього дитячого табору. Настя згадала, як вона допомагала Алісі привозити сюди її дітей. Зараз у дерев’яній будівлі, геть не пристосованій для проживання в зимовий період, розмістилися бійці.

Посеред кімнати стояв саморобний обігрівач, а навколо — дерев’яні піддони з карематами.

— Це ліжка? — здивувалася Настя.

— Так! Інших у нас нема. Добре, що хоч електрику дали, то зігрітися можна.

— Але ж тут холодно. Ковдри маєте?

— Ні, — усміхнулася дівчина. — А в мене окрема кімната.

У невеличкій кімнатці з одним вікном те саме, що і в хлопців: піддон, обігрівач, тільки на стіні — люстерко, на підвіконні — губна помада, крем для обличчя та рук і парфуми. На стіні біля «ліжка» — кілька малюнків.

— Ось б’ють «Гради», — показала дівчина малюнок олівцем на звичайному ватмані А-4. — На цьому — квітучі луганські степи навесні, а це… Здогадалися?

На одному малюнку вгадується Таня, хоча обличчя не видно. Дівчина у камуфляжі, з автоматом через плече, тримає біля грудей проліски. На іншому — та сама дівчина ззаду, з косою. На обох малюнках напис «Вона», де на букві «о» ледь помітне «ій», яке змінювало слово «вона» на «війна», два несумісні поняття, що їх обставини змусили поєднати. Настя довго вдивлялася в символічні малюнки і ледь стримувала сльози.

— Я недавно втратила доньку, — видушила вона. — А ми з чоловіком потрапили в полон. Везли нашим захисникам волонтерську допомогу і збилися з дороги. Нас тримали три місяці, а в цей час моя донька загинула. Я не змогла з нею попрощатися.

Таня підійшла до Насті й обняла її.

— Я співчуваю, — тихенько мовила. — Тримайтесь. Приїздіть до нас, я буду рада вас бачити.

— Дякую, дитинко. Твої малюнки потрібно надрукувати, — сказала Настя. — Раніше до полону я писала статті в одну з обласних газет.

— А зараз?

— Мені пропонували писати ще, але я не могла… Таню, ти можеш дати ці малюнки на час? Я тобі їх поверну.

— Будь ласка! — сказала дівчина і зняла малюнки з гвіздочків.

— Я їх відсканую і надішлю до газети.

— А писати будете?

— Не знаю.

Таня дістала з кишені кітеля невеликий записничок.

— Я теж починала писати, та якось не пішло. Ось малювання, то моє. Почитаєте на дозвіллі й, може, надішлете до газети, тільки без прізвища. Може, мої роздуми надихнуть вас на написання статей?

Настя подякувала дівчинi, поцілувала її на прощання.

— Ви ще до нас приїдете? — спитала Таня.

— Звичайно! — відповіла Настя.

Дорогою додому жінка мовчала, бо перебувала під враженнями і її переповнювали емоції. Перед останнім блокпостом біля міста вона заговорила.

— Знаєш, Вадику, я згадую наших солдатів, які повернулися з Афганістану. Вони пройшли пекло і повернулися додому, але багато з них так і не вписалися у мирне життя. Їх не вбила війна, але добила людська байдужість. Вони повернулися надто вразливими до найменшої несправедливості, яка ранила їхні душі, й часто ті рани виявлялися смертельними. Колись і ця війна закінчиться, і солдати повернуться із загостреним відчуттям несправедливості. Як їм тоді жити?

— До перемоги ще потрібно дожити, — сказав Вадим.

— Це точно, — зітхнула Настя.

Удома вона поспішила нагодувати Самотнього Голуба і лише тоді пішла до плити, щоб підігріти вечерю. Увечері Настя розгорнула Танин записник і прочитала:

«Ще недавно в Києві, де навчалася, я могла запросто сказати: „Я з Луганська“, „моє місто“ і навіть з гордістю „я з Донбасу“. Та все змінилося в 2014 році. Події розвивалися так швидко, що не встигла змигнути, як мій Луганськ перестав бути моїм, а я стала однією з тих, кого називають переселенцями, або внутрішньо переміщеними особами, а найчастіше — біженцями.

Бажання тікати з Луганська виникло не одразу. Спочатку вірила, що ось-ось нас звільнять. Щодня виглядала у вікно, сподіваючись побачити на вулицях синьо-жовтий прапор. Особливо зраділа чуткам про те, що українські війська ввійшли в Кам’янобрідський район, але не дочекалася. Це так пригнічує, коли не можеш вільно пересуватися вулицями, якими звикла завше ходити, не маєш права з друзями повештатися просто так, без діла, вечірнім містом. Нові правила, продиктовані чужинцями, позбавляють права із коханим зустріти ранок. Почуваєшся беззахисним і приниженим, а місто, заґратоване у велику клітку, перестає бути затишним і рідним. Куди б ти не йшов — за тобою завжди стежить дуло автомата. Це як страшний сон, від якого не можна прокинутися, бо, розплющивши очі, все одно побачиш націлену зброю. Ти розумієш, що для чужинця нічого не варте твоє життя — один порух пальця, і воно обірветься. Хочеться вчепитися зубами у ненависну глотку, але розум зупиняє, підказує: біжи звідси негайно! І ти їдеш із насидженого місця, тікаєш, хоча ніколи не був злочинцем. Дорогою ти не думаєш про майбутнє: воно як у тумані. Тішиш себе спогадами про затишні скверики рідного міста, де ти мав змогу зустрічатися з друзями, лавки, де пізнав солодкий смак першого поцілунку, і нічні ліхтарі, які були мимовільними свідками.

135