Повернутися дощем - Страница 138

138

— Я телефонував Генику, — нарешті озвався Валерій. — Він не звинувачує мене ні в чому, ми трохи поспілкувалися, і він пообіцяв мені дзвонити.

— Це добре, йому потрібна твоя підтримка.

Настя сказала не «наша», а «твоя», що означало: «ми» вже не існує і це остаточно.

— Давай залишимося друзями, — попросив чоловік.

— А ти поцікавився, чи потрібна мені твоя дружба? — з іронією мовила Настя. — Друг — це людина, на яку можна покластися і вдень, і вночі, яку хочеш бачити, спілкуватися з нею, ділитися горем і радістю. Може, тобі неприємно чути, але ти не з таких.

— Шкода, — зітхнув Валерій. — Знаєш, у чому твоя помилка?

— Вчитимеш мене жити? Спочатку замість привітання кинув докір про куріння. А не подумав про те, що я вже доросла дівчинка, яка сама може вирішувати, що їй робити: палити чи смоктати цукерки? — повторила слова Валентини.

Настя зірвалася на рівному місці без вагомої причини. Вона викинула допалену цигарку, дістала наступну.

— Вибач, — сказала стиха. — Сама не люблю істеричок. То в чому моя помилка?

— Ти не бачиш у житті золотої середини, для тебе існують лише два кольори: чорний та білий, іншого нема. Для тебе людина або гарна або нікудишня. Ти ненавидиш сєпаратистів?

— Так! — підтвердила. — Вони закликали війну на нашу землю.

— А не спадало тобі на думку, що вони теж мають свою думку?

— Мене не цікавить думка ватників, я знаю, що вони накоїли. А ти їх підтримуєш?

— Я ненавиджу нациків і укропів, вони — фашисти. Це моя особиста думка, і я її не приховую.

— А колись ти був байдужий і до сєпаратистів, і до укропів. Мені навіть здавалося, що ти живеш не в Україні, а в якійсь нейтральній державі. Тепер, бачу, ти визначився і маєш свою точку зору. Це вже прогрес.

— Я завжди її мав. Якби ти навчилася знаходити золоту середину, йти на компроміси, тобі легше було б жити.

— На компроміси зі своєю совістю я ніколи не піду, — відрізала Настя. — А ось твоя теперішня життєва позиція мені більше імпонує.

— Не зрозумів. Тобі подобається, що я ненавиджу тих, за кого ти завжди дерла горло?!

— Ні, не це. Мені подобається, що ти визначився зі своєю точкою зору. Згодом ти зрозумієш, що вона помилкова, але це краще, ніж стояти осторонь і бути безформною медузою.

— Мені важко тебе зрозуміти, — зізнався Валерій.

— А ти не намагайся. Навіщо тобі це? — посміхнулася Настя. — За твоїми словами, для мене існує лише чорне та біле, тож ти для мене на чорній стороні.

Розмова зайшла в глухий кут. Люди, які прожили поруч багато років, не розуміли одне одного, хоча й намагалися. Вони мовчали, поринувши у свої думки. Перед ними на доріжці два горобці почали сваритися за знайдену крихту хліба. Життя — це завжди боротьба. Усі виборюють своє місце під сонцем, і птахи — не виняток. Настя дістала батон, почала його кришити і кидати птахам. Умить злетілася зграйка горобців, до них приєдналися голуби. Жінка з цікавістю дивилася на птахів, намагаючись знайти серед них знайомого голуба.

— Ми прожили разом не один рік, — нарешті порушив мовчання Валерій. — Мені здавалося, що ми розуміли одне одного. Знайомі говорили, що не уявляють нас порізно. Я часто згадую ті часи і намагаюся збагнути чому так сталося. Та й досі не знайшов відповіді. Якщо двоє багато років поруч, отже, у них є така потреба.

— Бажання бути поруч, щоб не відчувати самотності, — замислилась Настя. — Коли моя фізична оболонка була поруч з тобою, душа і серце жили своїм життям. Я це зрозуміла не одразу, але наш шлюб був приречений. Я перетворювалася на розлагоджений механізм…

— ?

— Так, годинник перестає працювати, коли всередині одне маленьке коліщатко не чіпляє інше. Події в країні підштовхнули до розуміння, що вся справа в тому маленькому коліщаті, від якого залежить робота всього механізму. І ця маленька деталь, від якої залежить те, чи почуваємося ми щасливими, має назву — кохання.

Валерій мовчав, намагаючись збагнути чи бодай запам’ятати все, що сказала Настя, жінка, яку він, попри весь свій внутрішній опір, кохав і досі.

— Здається, ми розставили всі крапки над «і». — Настя підвелася і взяла сумку. — Мені час. Бувай!

— Щасти! — сказав Валерій. — Нам у різні боки. Тобі — туди, мені — сюди, — вказав рукою, різко повернувся і пішов у протилежний бік.

Розділ 125

До нового 2015 року лишалося кілька днів. Настя з волонтерами ретельно готувалася до поїздки. Вони збирали необхідне вже тиждень, залишивши в мікроавтобусі місце для продуктів харчування, які вони мали завантажити перед відбуттям. Валентина звернулася до знайомої вчительки, і та підготувала для солдатів дитячі малюнки із привітаннями. Настя отримала посилку від волонтерки з Харкова, яка сама не змогла відвезти новорічні подарунки. Складаючи все в картонні коробки, Настя помітила лист — аркуш з учнівського зошита в клітинку, списаний дрібним почерком. Кому адресувався лист, Насті чи бійцям, було не зрозуміло. Жінка перечитала його кілька разів:

У кожного своє уявлення мети,

Собакам треба гавкати, а каравану — йти…

Це слова з пісні, що була популярна за часів Помаранчевого Майдану. Відтоді моє життєве гасло: хай що не відбувається, головне — не втрачати орієнтира і мети своєї подорожі.

Будуть мінятися політики і президенти, назви вулиць і рейтинги зірок, найголовніше те, що в кожному з нас. Нас уже не ошукати. Ми знаємо, що таке смерть друзів і докорінна зміна життя. Воно вже ніколи не буде таким, як раніше. Або ми визнаємо зміни і спробуємо пристосуватися, або вдамо, ніби нічого не сталося і залишимося на узбіччі історії. Чим краща сучасна молодь, яка не помічає війни, за бабусь і дідусів, які досі вірять у Радянський Союз? І ті, й інші гублять майбутнє в минулому.

138