Повернутися дощем - Страница 139

139

«Моя хата скраю», — каже більшість, не знаючи, що повна версія цього прислів’я звучить так: «Моя хата скраю, першим ворога зустрічаю».

Я щиро, по-справжньому вірю, що все у нас буде добре. Дуже-дуже добре. Не знаю, як і коли, але впевнена, що ми все здолаємо. Невідворотні зміни вже почалися.

Аліна, волонтер і просто українка, м. Харків

Коротенький, але такий щирий лист зворушив Настю, і вона зателефонувала дівчині, попросивши дозволу розмістити його в газеті, на що отримала згоду.

Коли повернувся Вадим, Настя прочитала йому листа.

— Так, ми всі хочемо змін, — погодився Вадим, — але вони самі не приходять.

— Згодна. Людина — рушійна сила змін, — сказала Настя. — Останнім часом я часто розмірковую про те, чи все залежить від самої людини, від її налаштування та поглядів на життя.

— І якого висновку дійшла?

— Не все в руках людини, — задумливо промовила Настя, — але часто при бажанні можна керувати ситуацією або принаймні спробувати стати володарем свого життя. Кожна людина сама робить вибір, але часто доводиться підлаштовуватися під ситуацію і робити речі, які не до душі, але є таке слово «треба». До цього важко звикнути, але іноді потрібно сприймати життєві ситуації як належне і пробувати вносити в них свої корективи.

— Так, Насте, — кивнув чоловік, — люди хочуть жити, як зручніше, але не завжди виходить, тому є вибір: або опустити руки, нарікати на долю і плисти за течією, або поборотися за зміни.

— Випробування та пережите горе не завжди роблять людей сильнішими, але більш захищеними, — сказала Настя. Вона сіла поруч Вадима і довірливо поклала йому голову на плече. — Якщо опустити крила, то їх можуть зламати вітри долі.

— Я радий, що ти робиш такі мудрі висновки, пишаюсь тобою, моя люба. — Вадим пригорнув жінку. — Ти завжди була розсудливою, тому впевнений, що і надалі зможеш відділяти цінне та важливе від незначущих дрібниць, як можна пропустити, як пісок крізь пальці. Головне, що ти, стільки всього переживши, не перетворилася на чудовисько, яке не здатне співчувати і допомагати іншим. Якщо людина відчуває біль — вона жива, а якщо вона має змогу відчувати ще й біль інших — вона людина. І ти в мене дуже людяна, я пишаюсь тобою.

— За добрі справи Всевишній робить людям подарунки долі, — промовила Настя, трохи помовчавши. — Ось тільки шкода, що ми, люди, передусім помічаємо погане, а не Божу благодать.

Настя замовкла. Вона хотіла ще сказати, що не вберегла свою доньку, але тепер має робити все, щоб настали зміни в головах ватників, щоб більше не було безглуздих смертей заради вигаданої райської країни.

— Зміни потрібні, — промовила Настя, — та не знаю, з чого починати: чи створити нову громадську організацію, чи приєднатися до вже існуючої, але просвітницька робота саме тут так потрібна! Знаєш, я вночі часто мрію.

— Про що?

— Про краще життя, яке все одно настане! І наша багатостраждальна Україна колись видихне з полегшенням.

— Мрії мають властивість збуватися, — посміхнувся Вадим. — Мрії збуваються тоді, коли вони стають ціллю життя, бажання — завданням, поставленим перед собою, а прагнення — конкретною справою.

— Усе так, але в моїй душі така рана, такий біль! — з відчаєм промовила Настя.

— Нічого, моя кохана, ми впораємося. Нам допоможе час, він лікує.

— Так, — зітхнула Настя. — Час лікує, але, на жаль, без наркозу, довго і боляче.

— Оце нас з тобою потягло на філософські роздуми! — Вадим спробував перевести розмову на жарт, бо Настя зажурилася.

Жінка пішла вдягатися, щоб сходити в магазин по крупи і трохи подихати свіжим повітрям. Вадим, щоб трохи розрадити кохану, вже рипнувся до шафи, де лежали дві золоті обручки, та передумав. На Різдво він, як і запланував, дістане їх і запропонує Насті стати його дружиною, вже вдруге.

…Настя йшла вулицею, поринувши в роздуми. У її душі назавжди залишиться кладовище. Туди не можна прийти і покласти квіти, бо там поховані назавжди ті, хто її зрадив, плюнув у душу, ще й потоптався по ній брудними чоботами. Лише іноді вона сама з сумом дивитиметься на ці могили.

На Різдво до них приїде Людмила з чоловіком та всиновленим хлопчиком. Подруга попросила нікому не говорити про її приїзд, особливо матері, вирішивши зробити сюрприз. Про вже неочікувану свою вагітність Людмила дізналася за кілька днів після того, як оформила опіку над дитиною. Насті так кортіло сповістити гарну новину Валентині Петрівні, але знала, що треба себе стримати. Вона була впевнена, що тепер настане час примирення доньки з матір’ю.

Насті подзвонив Геннадій, і вона зупинилася біля лавки, змела рукавичкою сніг і сіла, щоб спокійно поговорити. Вона кілька разів поспіль просила вибачення в сина, а Геник її заспокоював і повторював, що вона ні в чому не винна і він її любить.

— Матусю, а в мене для тебе сюрприз! — сказав син. — Мені дають на Різдво відпустку, тож готуй святковий стіл!

— О, Господи! Я така рада! Чекатиму з нетерпінням зустрічі!

— Ти не будеш проти, якщо я приїду з Улянкою?

— Про що мова? Буду щаслива бачити вас обох!

Син ще поділився приємною новиною: до них приєднався його друг Петрусь, саме той хлопець, життя якого Геник врятував на Майдані.

Після розмови з сином Настя подумала, що доведеться діставати великий розкладаний совдепівський стіл, бо гостей буде чимало. Чи приїде мама? Треба і в неї попросити ще раз вибачення, бо няньчилася з Настею, як з маленькою дитиною. «Скільки ж їй усього довелося пережити!» — подумала Настя.

139