Повернутися дощем - Страница 56

Монотонний стукіт коліс приспав змучену роздумами та тривогою жінку. Прокинулася Богдана Стефанівна у Сватовому. «Це ж треба так заснути! — подумала. — Можна і свою станцію проспати!»

— Чаю чи кави? — спитала провідниця.

Богдана Стефанівна відмовилась. Скільки там лишилося їхати? Кілометрів сімдесят? Навіть як сто, то що вони в порівнянні з тим шляхом, який лишився позаду? Жінка почала потихеньку збиратися. Спробувала додзвонитися доньці, але знову не було зв’язку. Жінка сховала телефон у кишеню, й він одразу озвався дзвінком. Швидко дістала мобільник, номер не визначився.

— Алло! — промовила схвильовано. — Я слухаю!

— Бабуньо, привіт! Ти мене не впізнала? — почула голос Іванни.

— Іванко, дитино, я так рада тебе чути!

— І я тебе!

— Як у тебе справи?

— У мене все добре. А ти як?

— Усе нормально. Розкажи, як ти? Де? Можеш дати свій номер телефону?

— Бабуньо, я тебе дуже люблю, — сказала Іванна. — І маму теж. За мене не хвилюйтесь, у мене все добре. Передай вітання мамі, я їй зателефоную тижнів за два. Ну все, я не можу довго гово…

У слухавці запікало.

— Та що ж це таке! — у відчаї промовила жінка. — Зв’язок обірвався!

— Тут часто губиться зв’язок, — сказала провідниця, яка проходила з порожніми склянками. — До Рубіжного буде те саме.

— Я ж не встигла сказати головне!

— А ви зачекайте, — порадила жінка, — передзвонять.

До самої станції Богдана Стефанівна не випускала з рук телефон, але Іванка так і не передзвонила. У Рубіжному жінка разом з іншими пасажирами сіла в таксі. Перевірка на кількох блокпостах — і за сорок хвилин опинилася в Сєвєродонецьку.

Сухий і гарячий вітер дмухнув їй в обличчя, коли вийшла на знайомому автовокзалі. Богдана Стефанівна одразу пішла до Мріївських будинків, де жив Вадим. Вона швидко знайшла його квартиру і довго та безуспішно тисла на кнопку дзвінка.

— Їх нема вже кілька днів, — сказала сусідка, яка вийшла з квартири навпроти.

— А Левко?

— Поїхав у Київ на навчання, — пояснила жінка. — Що передати, коли повернуться?

— Скажіть, що приходила Богдана Стефанівна.

— А хто ви їм?

— Вони знають.

— Ну добре, передам. До них вчора приходила якась жіночка з дівчинкою, назвалася Катериною Максимівною, а та, що молоденька, — Аллою. Не ваші родичі? — спитала.

— Ні, — стенула плечима Богдана Стефанівна, — не знаю таких.

— Я все їм передам, — запевнила сусідка, — у мене хороша пам’ять.

— Дякую вам.

Богдана Стефанівна вийшла на вулицю й вирішила ще раз спробувати поговорити з Валерієм. Вона знайшла лавку в тіні, присіла на неї, попила з пляшки води. Не дуже їй хотілося чути колишнього зятя, але треба, подзвонила, привіталася.

— Чого вам треба? — почула непривітне.

— Нічого не чув про Настю?

— Ні, нічого. І Геннадій теж мені не дзвонить. Усе?

— Зачекай! Мені потрібно знайти кав’ярню «Затишок». Ти не знаєш, де це?

— Це та, що по Гвардійському проспекту?

— Здається, так. Десь у центрі. Ти там не бував?

— Я?! У тій бандерівській забігайлівці, де нациків безкоштовно поять кавою? Моєї ноги там не буде! — вигукнув чоловік майже істерично.

— Не кип’ятись, — заспокоїла Богдана Стефанівна. — Я тебе туди не запрошую, мені потрібно знати, де це.

— Краще б знали де ваша донька.

— Дізнаюся, то мій клопіт.

— Дивна у вас родина Бидлот, — глузливо мовив Валерій, — весь час губитеся і шукаєте одне одного.

Боляче різонули його слова, але Богдана Стефанівна стрималася і спокійно ще раз попросила назвати адресу «Затишку». Коли Валерій детально пояснив, як дістатися кав’ярні, жінка не попрощавшись відімкнула телефон.

Валентина радо зустріла її, метнулася готувати каву. Подала напій, поставила блюдце з «Наполеоном»:

— Ви ж з дороги, попийте кави, скуштуйте мою випічку, а потім поговоримо.

Валентині не залишалося нічого, як викласти Богдані Стефанівні всю правду. Вона бачила, як зблідла жінка, коли дізналася, що донька і Вадим поїхали до айдарівців і загубилися, як затремтіли її губи і по щоках покотилися рясні сльози. Господиня як могла втішала матір, але нема тих слів, які б могли розрадити її горе.

— І Левко заяву до міліції подав, і ми робимо все можливе, тож щось з’ясуємо, а зараз потрібно набратися терпіння і чекати, — сказала Валентина, подаючи склянку холодної води.

Богдана Стефанівна записала номер Левка, пожалілася, що їй закинули те, що члени її родини весь час губляться, взяла номер Валентини й Ольги. Уже на виході вона додала:

— Якщо вимагатимуть викуп, то гроші в мене є. Я теж піду в міліцію.

— Сходіть, але краще зранку, — порадила Валентина. — Куди ви зараз?

— Додому, — сказала Богдана Стефанівна, подумавши про те, що нещодавно мала інший дім, який називала своїм.

Розділ 42

Бійці притягли телячу тушу, принесли гречку та яйця до шкільної їдальні.

— Ось, вполювали! — сказав задоволено Кабан, кинувши на землю важку ношу. — Сподіваюсь, хтось роздобув воду?

— Та є трохи, — відповів солдат у білому фартуху.

— Тоді починай кочегарити, бо люди голодні, та й ми не дуже ситі.

— Було б де кочегарити.

— Як це нема де? — встряв у розмову Злий. — Ти ж недавно кип’ятив воду.

— Еге ж, кип’ятив, — зітхнув чоловік. — Місцева родина принесли з дому газову плиту з балоном, і поки газ не скінчився, було на чому готувати, а зараз ні газу, ні енергопостачання.