Повернутися дощем - Страница 57

— Чи й не проблема! Хлопці, несіть казани та каструлі на вулицю, — скомандував Злий. — Зараз дрова притягнемо, цегли навколо навалом.

— А якщо обстріли?

— Будеш молитися! — невдоволено сказав Злий. — Будівля у вигляді букви «П», тож можна розвести багаття біля ґанку, буде тобі прикриття з трьох боків, якщо, звичайно, снаряд не прилетить з четвертого, — насмішкувато додав.

Бійці швидко наносили гілля, на цеглини поставили великі каструлі та чавун. Порубали тушу на невеликі шматки, щоб швидше зварилася і на всіх вистачило, засипали гречкою, посолили. В окремій каструлі поставили варити для дітей яйця.

— Якщо воду не виливати після яєць, а навпаки, долити і додати яблука, то буде дітям солодкий компот, — вніс пропозицію Малий, підкладаючи під каструлю сухе гілля.

— У тебе є яблука? — глянув на нього Геннадій.

— Я миттю! — Малий підхопився з місця. — Тут зовсім поруч, у садку!

— Треба розділити потроху так, щоб вистачило на обід, вечерю і сніданок, — сказав i замислився Злий.

— Ага, скажи, ще на тиждень, — з іронією кинув боєць, витираючи руки фартухом.

— А що, не вистачить?

— Наші хлопці теж голодні. Не забув?

— То діли сам, як знаєш, — буркнув Злий.

Засвистіло, і всі хутко попадали, прикрили голови руками. Рвонуло десь неподалік, бо на хлопців посипалася земля. Прислухалися — тихо. Вони підвелися й обтрусили землю.

— Хай їм грець! — Злий вилаявся. — Відрощуєш оселедець, а його засипає!

— Як там наша каша? — Геннадій поглянув на каструлі.

— Як відчував, накрив, — сказав Кабан.

— Малий! — спохопився Злий. — Дідько! Де Малий!

— Та тут я, чого розкричався?

Хлопець вийшов із-за рогу. В оберемку тримав червонобокі яблука, обличчя трохи розгублене.

— Уявіть собі, осколок влучив у яблуко і застряг, а я їх не випустив з рук.

Злий дав йому потиличника і схвильовано мовив:

— Малий, якщо таке повториться, я… я сам тебе вб’ю. Зрозумів?

— Так!

Коли каша доварилися, до будівлі під’їхав на «УАЗі» Олексій Григорович.

— Як смачно пахне!

— Кашку будете? З м’ясом! — спитав Злий.

— Дякую, нема часу. Вам, хлопчики, десять хвилин на обід і десять на збори. Ідемо в атаку.

Розділ 43

За п’ять днів Настю жодного разу не водили на допити, і вона губилася в здогадках. Тішило те, що вона побачила Вадима, він був здоровий і головне — живий. Щоразу, коли вона чула постріли чи вибухи, з’являлася надія на звільнення, але з того, що випадково вдавалося підслухати, узнала, що то перестрілки між ополченцями. Різні угруповання весь час сварилися, щось ділили і з’ясовували стосунки за допомогою зброї. Надія на звільнення полишала Настю, і вона починала хандрити. Найбільше лякала її невідомість. Вона геть не уявляла, чого чекати наступної миті, на що сподіватися, у що вірити. Було б набагато легше, якби ополченці визначилися з її долею. Нехай це ув’язнення, аби лише знати, що після покарання її звільнять. От якби дозволили бути поруч з Вадимом! Що з ним тепер буде? Уночі думала про матір і давилася слізьми, так було її шкода. Якби ж то звістку про себе дати! Вона ж там виплакала всі очі. Спочатку Ніна мало не добила її своїми вибриками, потім — Іванна, а тепер і Настя. «Ми всі потроху її вбиваємо», — побивалася жінка і не знала, як зарадити цій біді.

Вадима теж не викликали на допит кілька днів. Російський офіцер розкусив Філіна і не захотів забирати простих волонтерів. Мабуть, Філін біситься, тому може вимістить свою лють на ньому або на Насті. Від цього підступного чоловіка всього можна чекати, тож Вадим дуже тривожився за Настю. Через баландера він щодня передавав їй вітання, Вітька переказував йому привіт від Насті. Вадим знав лише те, що вона в тій самій камері — на цьому інформація вичерпувалася. Що відбувалося на фронті — теж невідомо, але одного вечора сусіди навпроти сповістили новину.

— Вадиме, — Степан намагався говорити так, щоб не чув охоронець, — новини є, невтішні.

— З фронту?

— Так. Про Іловайський котел чув?

— Ні, коли нас затримали, речники АТО все спростовували, — відповів Вадим. — Більше нічого не знаю.

— Розбили наших бійців під Іловайськом, — прошепотів Степан. — Вони відступили з міста. Кількість загиблих точно не відома, ополченці вихваляються, що наших багато полягло.

— То, може, брешуть? Видають бажане за дійсне?

— Та ні, точна інформація, з надійного джерела.

— А добрі новини є? — поцікавився Вадим.

— Якби ж то, — сумно промовив Степан. — Наших розбили на Савур-Могилі. Бойовики захопили й Амвросіївку. Щоправда, п’ятого вересня Контактні групи підписали так звані Мінські угоди.

— Які деталі угоди?

— Підписано меморандум щодо двостороннього припинення вогню, — пояснив чоловік, — щось на кшталт припинення вогню і виконання плану мирного врегулювання ситуації на сході України.

— Невже кінець?! — вихопилося у Вадима радісно.

— Я б не був таким оптимістом, — розсудливо промовив Степан, — але надія є.

— Усе буде добре! — Вадим почув голос Олени. — Слава Україні!

— Героям слава! — відповів Вадим і відійшов від віконця — почулися кроки в коридорі.

Збуджений такою кількістю новин, Вадим майже не спав тієї ночі. Знову зажевріла надія на краще. Війни колись закінчуються, вони не вічні, то, можливо, вже кінець? А чи правдива інформація у Степана? Може, обман чи якийсь гачок йому підкинули? Хай там як, людині властиво вірити в краще, тому Вадим налаштував себе на позитив. Проте зранку його повели до Філіна, і його надії розбилися на друзки. У кабінеті було кілька чоловіків. Вадима усадили на стілець. Філін постукав олівцем по столу, зиркнув спідлоба.