Повернутися дощем - Страница 58

— Тішишся, що не вдалося тебе продати росіянам? — скривився. — Нічого, бувають обломи. Недавно затримали українського СБУшника, думав, що бабла на ньому зароблю стовідсотково, а він їм, як і ти, не знадобився. Буває, — посміхнувся він, і його посмішка була схожа на звіриний вищир. — Не вийшло зробити з тебе ворожого коригувальника, то зроблю навідника ЛНР. Як тобі ідейка?

— Не вийде.

— Ще й як вийде! Хана тобі в Україні. Запросимо телебачення, наприклад «Life News», вони знімуть програмку, де ти, як герой ЛНР, отримуєш з моїх рук медальку. Знаєш за що?

— І за що ж? — іронічно спитав Вадим.

— Під Тарасівкою наші бійці розбили цілу колону укропської техніки, сімдесят одиниць. І завдяки кому? Завдяки навіднику, тобто тобі, — Філін скривився. — Нагорода від командування ЛНР, телебачення, фото зі мною поруч напам’ять — все як треба. А як же?! Ти добре попрацював, нехай про свого героя дізнаються в ЛНР і в Україні.

Філін чмихнув сміхом. Банькаті очі нагадували два зліплені докупи вареники, обличчя розчервонілося.

— Хто вам повірить? — розгубився Вадим.

— Повірять! — Філін різко припинив хихикати. — Відведіть його! — наказав і свиснув у свисток.

Розділ 44

Як і обіцяла батькам Алла, повернувшись з окупованого Луганська в Сєвєродонецьк, передусім сходила на могилу брата. Дівчина їхала в рідне місто з острахом, боялася, що батьківську квартиру банк продав за борги. Вона здогадувалася, що мати сподівалася на такий хід подій — вона ладна була пожертвувати житлом, аби лише донька залишилася в ЛНР. Вона навіть порадила взяти з собою особисті речі лише на перший час, щоб «потім не тягти назад». Дівчина не стала перечити матері, зібрала свій одяг в одну валізу і разом із Катериною Максимівною виїхала з Луганська. На їхнє щастя, квартиру навіть не опечатали, тож вони безперешкодно потрапили всередину. Провітрили і довго сиділи у ванні, насолоджуючись купанням. Навіть не вірилося, що можна скільки завгодно хлюпатися, не думаючи про економію води. Катерина Максимівна влаштувалася на роботу в школу, куди мала піти Алла.

— Нічого, Аллочко, — радісно сказала жінка. — Робота є, буде на що жити. Якщо пощастить, то знайду ще підробіток.

Алла боялася, що однокласники змінять до неї ставлення, докорятимуть за брата або життя в окупованому місті. Але все пішло добре, друзі зраділи її поверненню і перші дні навчання в школі були чудовими. Однокласники не ставили незручних питань, чи то з такту, чи з байдужості.

Першого вересня Алла наполягла сходити до тітки Насті, щоб познайомити з нею Катерину Максимівну.

— Ось побачите, вона вам сподобається і ви потоваришуєте, — сказала Алла, коли жінка погодилася.

На жаль, сусідка сказала, що Вадима і Насті вже кілька днів не видно, а Левко поїхав на навчання в Київ. Алла попросила Катерину Максимівну поїхати в село, де жила мати Насті, але жінка відклала поїздку до найближчих вихідних.

— У школі на вчителів в перші тижні після канікул лягає чи не найбільше навантаження, — пояснила, — тож доведеться почекати.

Алла з головою поринула в навчання. Після школи не одразу поверталася додому — йшла гуляти містом. Не вірилося, що можна ось так просто ходити вулицями і почуватися в безпеці. Часто вдень і навіть вночі було чути глухі вибухи, бо лінія фронту проходила неподалік, але в місті панував дух свободи. Дівчина навмисне обирала шлях для прогулянки в ті місця, де був установлений синьо-жовтий прапор. Вона сумувала за ним у ЛНР, але тепер це позаду, попереду нове життя.

Щодня з Луганська їй телефонувала мама. Відчувалося, що їй кортить почути щось негативне, аби сказати: «Ось бачиш, у нас краще, повертайся додому!» Вона так і казала «у нас» і «додому», але Алла знала, що її дім — тут, нехай у квартирі, на яку банк наклав арешт, але її батьківщина, її земля саме тут.

— Дуже хочу зустрітися з тіткою Настею, — сказала Алла матері і розповіла, що вони з Катериною Максимівною поїдуть у село, щоб її розшукати.

— Недавно я говорила з Настею, — згадала Аліса, — вона мені пообіцяла піклуватися про тебе, а зараз не можу до неї додзвонитися. Мабуть, щось із телефоном. Не їдьте поки що в село, спочатку я дізнаюся, де вона. Настя могла поїхати з матір’ю на захід, на її батьківщину.

— Добре, ми почекаємо.

— Доню, прошу, бережи себе, зі школи ходи разом із Катериною, в жодному разі не виходь сама на вулицю, — попросила жінка. — Там і айдарівці, і Правий сектор, ми чули про те, що вони з людьми коять.

— Мамо, ну що ти кажеш! — обурилася дівчина.

— Знаю, що їх захищатимеш, але люди приїжджають із Сєвєродонецька і розповідають, що військові викрадають людей, особливо дівчаток і хлопчиків, вивозять і потім ґвалтують.

— Яка маячня!

— Аллочко, доню, послухай мене, я тобі зла не бажаю…

— Знаю, мамо, але ти таку дурню городиш.

— Невже дурня і те, що айдарівці зґвалтували стару хвору бабцю? Чи те, що вбили стареньку, коли та намагалася захистити машину онука, яку «Айдар» прийшов «віджати»? Якщо у них піднялася рука на людей похилого віку, то чи є в них щось людське?! — обурилася Аліса.

— Ці казки я вже чула і не вірю їм. Скажи ще, що твоя знайома медсестра розповідала, що в Рубіжному айдарівці викрали двох дівчат і кілька днів їх ґвалтували? — мовила Алла з іронією, але мати її не почула.

— Звідки ти знаєш? Я тобі вже казала? — стривожилася Аліса.

— Ні, але цю жахачку переповідаєш не ти одна, і, що цікаво, кожен стверджує, що ця міфічна медсестра саме його знайома, — усміхнулася дівчина. — Не вір, мамо, дурні.