Повернутися дощем - Страница 67

— Ти ж знаєш, що тітка Настя не така. Якщо вона пообіцяла, то дотримає свого слова.

— Чому ж тоді не бере слухавку?

— З нею взагалі нема зв’язку.

— Мабуть, внесла твій номер до чорного списку, щоб ти не могла з нею спілкуватися, — висловила припущення Аліса і додала: — Я також не буду їй дзвонити і тобі, Аллочко, забороняю. Ти мене почула?

— Так, — стиха мовила дівчина. — Мамо, я все одно хочу поїхати в село.

— Я забороняю, — карбуючи кожне слово, сказала мати. — Ти пам’ятаєш, що ми з батьком відпустили тебе з умовою, що ти слухатимешся наших порад.

— Ну, мамо, будь ласочка!

— Про це не може бути й мови! Якщо Настя сама не прийшла, як обіцяла, отже, вона не хоче знати, як ти і де. То навіщо її шукати? Хай живе своїм життям, а ми не будемо в нього втручатися. Домовились?

— Не знаю, — вагалася Алла.

— Дитинко, якщо я дізнаюся, що ти їздила в село, то вживу заходів.

— Яких?

— Забороню Катерині жити з тобою, і тобі доведеться повернутися в Луганськ. Це моє останнє слово. Ти ж мене знаєш, я не жартую.

Алла найбільше боялася того, що мати поверне її в Луганськ, тож неохоче пообіцяла більше не шукати зустрічей з тіткою Настею і не телефонувати їй.

— Якщо вона прийде до нас, то буду з нею спілкуватися, — сказала наостанок дівчина. — Буде нечемно, якщо мовчатиму.

— Вона не прийде, — запевнила жінка і попрощалася.

Ввечері Алла розповіла Катерині Максимівні про розмову з матір’ю.

— Батьки не завжди праві, — сказала на те жінка, — але потрібно дослухатися до їхніх порад. Коли станеш повнолітньою, тоді прийматимеш самостійні рішення, а поки роби, як порадила мати. Ти ж не хочеш назад у ЛНР?

— У жодному разі! — сказала Алла і довірливо пригорнулася до неї.

Розділ 54

— Ну що там? — спитав Злий Улянку, яка уважно дивилася у приціл снайперської гвинтівки.

— Розбита БМП, біля неї працюючий БТР, поблизу бачу чотирьох військових, — відповіла дівчина. — Розпізнавальних знаків на формі не видно.

— Так не видно чи нема?

— Взагалі їх нема.

— Дай подивлюся, — Злий взяв у дівчини СГД. — Це можуть бути росіяни, — сказав він згодом і віддав дівчині зброю. — Нам потрібно взяти язика, хоча б одного.

— Може, в БТРi ще хтось є? — припустив Геннадій.

— Не сидітимуть же вони там цілу годину? Зваряться, як раки в окропі. Чекаємо десять хвилин.

Уляна знову припала до вічка СГД. За кілька хвилин люди в камуфляжній формі дістали пляшку з водою, розпакували щось і почали їсти.

— Схоже, вони зголодніли, — доповідала дівчина. — Вирішили перекусити і напитися води.

— От тварюки! Жеруть, п’ють, а тут язик у роті від спраги скрутився, — пробубнів Злий.

— Треба не проґавити, бо можуть сісти в БТР і чкурнути, — сказала Уля. — Можливо, вони кадрові військові, бо підтягнуті, охайні й обережні. Їдять, напевно, спецпайки, судячи з пакування. Запивають водою.

— Улю, зможеш зняти двох, а третьому вцілити у ногу?

— Одразу не зможу. Після першого пострілу заметушаться. Зніму одного, того, що праворуч, іншому одразу цілюсь у ноги, — пояснила дівчина, — коли він впаде, у нього не стріляйте, приберіть інших. Якщо встигну, зніму ще одного. Готові?

— Не промаж!

Уля промовчала. Кілька секунд готовності — і пролунав перший постріл, за ним другий. Хлопці побігли вперед. Скориставшись сум’яттям, вони першими зробили кілька черг з автоматів. Злий стрибнув до пораненого, який, схопившись за ногу, качався по землі.

— Руки! Руки я сказав! — закричав він.

Чоловік потягнувся до пояса, але влучний постріл Улянки в плече змусив його зупинитися.

— Ти його не добила? — спитав і наказав пораненому: — Прибери руку!

Чоловік відвів руку, і Злий оглянув рану.

— Трохи зачепило, — сказав, відкидаючи зброю ворога. — На нозі теж легке поранення. Молодець, Улька!

— Сама знаю, — посміхнулась дівчина.

— Мені потрібен лікар, — сказав поранений російською, — я стікаю кров’ю.

— Сєвєр, забери їхні документи! — наказав Злий, проігнорувавши прохання. Відтак дістав з кишені чоловіка документи і присвиснув. — Так, як і думали! «Брати-росіяни», мать вас!

— Злий, поглянь сюди! — Улянка підняла зброю. — Автомат АК-100, такі є лише на озброєнні РФ.

— Непоганий улов! — зрадів Злий. — Сєвєр, збирай зброю, беремо набої і ноги в руки! Ех, якби техніку забрати!

— Ризиковано, — промовила Уля. — Наші можуть підстрелити.

— Тоді зробимо так, — Злий змусив пораненого підвестися, відвів його вбік. — Йдіть у тому напрямку, — показав побратимам, — а я зараз.

Він взяв у Геннадія трофейну гранату, повернувся до БТРа і закинув її у відчинений люк. Пролунав вибух, і машина спалахнула.

— Швидше звідси! — Злий схопив під руку полоненого і потяг за собою.

Вони відбігли на безпечну відстань і зупинилися перепочити. Злий дістав джгут, зв’язав полоненому руки попереду.

— Так буде спокійніше.

— Відпустіть мене, я не дійду, — попросив чоловік.

— Можу пристрелити, щоб не мучився.

— Давай!

— Зараз! Розігнався! Називатиму тебе Ґекало. Ти чув про те, що нам встановлено по двоє рабів?

— Так, чув.

— Так ось сьогодні мені пощастило, я впіймав першого раба. Тепер ти — моя власність. Нема сенсу вбивати свого раба. Підлікую тебе, отримаю землю, і будеш ти, Ґекало, з ранку до ночі ішачити. Подобається нове ім’я?