Повернутися дощем - Страница 68

Полонений закліпав переляканими очима. Улянка не втрималася і пирснула зо сміху.

— У мене поранена нога, — повторив чоловік.

— Та не переймайся ти так! — Злий поплескав полоненого по плечу. — Мені кульгавий раб не потрібен. Вилікують тебе! Ти називав себе братом-росіянином, а воно бач, як усе повернулося! Був братом, станеш рабом! Життя таке непередбачуване! Чим швидше пересуватимеш ногами, тим скоріше потрапиш до мого особистого лікаря. А ти як думав! Ми про своїх рабів дбаємо!

— Тихіше! — сказала Уля. — Здається, попереду голоси.

Злий взяв у дівчини снайперську гвинтівку, пройшов кілька кроків уперед і прислухався. Відтак зиркнув у вічко прицілу і приклав палець до вуст.

— Хтось є.

Не встиг полонений відкрити рота, як Злий спритним рухом засунув йому кляп із носовичка.

— Ґекало, тихо! Шкода буде пристрелити такого дужого раба.

Пройшовши кілька кроків, вони почули постріли. Стріляли в їх бік, тому вони побігли, не відкриваючи вогню у відповідь. Коли віддалилися на безпечну відстань, вирішили обійти засідку.

— Сюди пройшли кілометр-два, а назад доведеться зробити гак, — сказав Злий, розглядаючи саморобну карту. — Ось тут, — показав пальцем, — на околиці є приватні будинки. Доведеться зайти туди і дізнатися, де чиї позиції.

— Боїшся, щоб ворог раба не відбив? — посміхнулася Уля.

— А ти б не боялася на моєму місці? — сказав Злий з таким серйозним виразом обличчя, що Геник розсміявся. — Сєвєр, зізнайся, заздриш мені?

— Ще й як!

Незабаром вони, як і припускали, опинилися на околиці населеного пункту. Окремо стояла невеличка охайна хатинка, на подвір’ї якої мирно кудкудакали кури.

— Піде хтось один? — спитала Уля. — Чи всі разом завітаємо?

— Усі, — скомандував Злий. — Щось підказує, що там можна буде напитися. Якщо не дадуть води, перегризу курці горлянку і нап’юся крові, — додав, зиркнувши на полоненого.

Підійшли до садиби, і Злий, витягнувши шию, зазирнув у двір.

— Ходімо, — кивнув Генику. — Улянко, бережи мого раба. Прикриєш у разі чого.

Дівчина кивнула. На подвір’ї нікого нема, двері будинку незамкнені. Злий штовхнув їх, і, злегка рипнувши, вони відчинились. У вітальні пусто, Геник показав, що залишиться біля дверей, і Злий тихенько прочинив двері в іншу кімнату. На широкому ліжку щось ворухнулося під ковдрою, і хлопець завмер, наставивши зброю. Спочатку з’явилася скуйовджена голова дівчини. Вона тонкою рукою повільно прибрала з обличчя волосся і здивовано витріщилася на хлопця.

— Слава Україні! — голосно сказав Злий.

— Героям слава! — неочікувано відповіла дівчина.

Злий від несподіванки роззявив рота.

— Ти хто? — спитала дівчина хрипким після сну голосом.

— А ти?

— Я — Оксана, — кліпнула.

— Я — Злий, тобто Тарас.

— Рідкісне ім’я. Як ти тут опинився? — Вона протерла очі.

— Піймав собі одного раба, шукав другого, а знайшов рабиню. Будеш моєю рабинею?

Дівчина вилізла з-під ковдри, потяглася до халатика. Хлопець відзначив про себе, що в неї гарні довгі ноги, струнка постать і доглянуте світле волосся. Оксана вдягла халатик, повернулася. Їхні погляди зустрілися і затрималися одне на одному. Дівчина посміхнулася, зблиснувши низкою рівних білих зубів.

— Якщо твоєю рабинею, — мовила, не відводячи погляду, — то буду.

— Сєвєр, — покликав Злий, — здається, сьогодні мій день. Я знайшов свою рабиню!

Розділ 55

Якщо ув’язнених чоловіків в одному приміщенні було сімдесят, то жінок менше — тридцять п’ять. Поступово жінки познайомилися, розповідаючи свої історії. Настя не поспішала відкривати перед подругами за нещастям свою душу, пам’ятаючи про те, що серед них можуть бути підсадні. Місцевим, яких затримали за різноманітні провини та за підозрами, було легше, бо до них приходили близькі та знайомі. Побачення не дозволяли, але ті передавали їжу чи одяг. Іноді й Настю чимось пригощала дівчина, до якої приходили батьки та родичі. Раїсу взяли разом із чоловіком і, як і Вадима з Настею, тримали окремо. Історію Олени та Степана Настя дізналася з перших днів, а ось Раїса була сумна, до розмов майже не долучалася і про себе воліла мовчати. Настя кілька разів увечері обережно говорила з Раєю, та її вислуховувала, а коли мова заходила про неї, на очі наверталися сльози і вона замикалася в собі.

Жінок також щодня відправляли на роботи, зазвичай прибирати завали, але жилося їм легше, ніж чоловікам. Якось, коли їх повезли прибирати повалені дерева, Настя опинилася поруч із Раєю. Двоє чоловіків бензопилами валили пошкоджені дерева, розпилювали гілки на частини, а жінки вантажили їх на машину.

— Спимо поруч і працюємо разом, — сказала Настя Раїсі.

— Отож, — погодилася Рая. — Так хочеться додому!

— Мені теж!

— Ви з Сєвєродонецька? — поцікавилася Раїса, тягнучи гілки.

— Так, а ти, знаю, місцева.

— Як сказати, народилася і жила в Луганську, а потім ми з чоловіком виїхали в Сєвєродонецьк.

— То ми майже земляки!

— Виходить, що так. Ось там, — жінка вказала рукою, — наша двокімнатна квартира. Якраз перед війною закінчили робити ремонт. А там, — вона вказала в інший бік, — інша. Ми здавали її студентам. Біля моїх батьків є ще одна, у ній теж жили студенти.

— Ого! Непогано! — посміхнулася Настя.

— Так, але ми працювали з чоловіком, як каторжні. Спочатку в нас була невеличка крамниця, потім відкрили свою гуртову фірму з продажу ковбасних виробів. Батьки допомагали, як могли. П’ятнадцять років, як одружені, а дітей ніколи було завести — все робота, з ранку до ночі, — розповідала жінка, а Настя боялася перебити її, розуміючи, що настав її час виговоритися. — У нас легковик, тож взяли за дорученням у власника ковбасної фабрики під Харковом мікроавтобус, щоб возити продукцію, а потім війна…