Повернутися дощем - Страница 73

— Видадуть, куди дінуться, — сказав Степан.

— Або всіх вас розстріляють за непокору, — буркнув Василь.

— Тебе, мурло, ніхто не чіпає, то лежи мовчки, — кинув Вадим.

Вадим довго не міг заснути. Він скрутився калачиком, намагаючись зігрітися, але марно. Він почав думати про Настю. Вона йому говорила, що дуже боїться Філіна. «Не знаю чому, — зізналася Настя, — але як тільки його побачу, у мене одразу підкошуються ноги. Наче я кролик перед удавом — мене паралізує його погляд. Жодного разу не змогла поглянути йому у вічі. Боюся його тут зустріти».

А Вадим сьогодні бачив Філіна, та не схотів лякати Настю, тому промовчав. «Нехай потім, не зараз», — вирішив. Усе одно рано чи пізно Настя про все дізнається сама.

Вранці чоловікам видали камуфляжні куртки. Добре, що були різних розмірів, тож кожен підібрав більш-менш підходящу.

— Жінок також вдягли? — поцікавився Вадим.

— Атож! Хіба ми не люди? — відповів охоронець.

Того дня на роботу їх повезли незнайомою дорогою за місто.

— Невже в аеропорт? — хмикнув Степан, розглядаючи за вікном знайомі краєвиди.

Він мав рацію. Чоловіків привезли до розбитого аеропорту, який нагадував кадри з фільму про апокаліпсис. Споруда скидалася на загиблого велета, якого зруйнувала надпотужна істота, розкидавши навкруги залишки бетонного тіла. А над скрюченим металевим скелетом кружляли зграї вороння.

— Сьогодні починаємо розчищати злітну смугу, — оголосив охоронець.

— А сапери вже тут попрацювали? — спитав Степан.

Охоронці дружно розреготалися.

— Ви сьогодні за них. Нерозірвані снаряди несіть обережно на вантажівку з піском, а завали розбирайте, як завжди, для них машина поруч. На третю машину вантажте метал. Візьміть рукавиці, візки, лопати і вперед!

— Нерозірвані снаряди можуть здетонувати, — зауважив Степан.

— Знаємо, — розсміявся охоронець, — тому ми стоятимемо віддалік, біля машин.

— Тримайся біля мене, — прошепотів Степан Вадиму, беручи лопату, — я все-таки військовий. Головне, не поспішай, уважно дивись перед тим, як грабатимеш лопатою.

Чоловіки розділилися на групи і взялися до роботи. Уже за кілька хвилин знайшли нерозірвані снаряди, яких було чимало. Полонені намагалися працювати обережно і не поспішали. Охоронцям теж не хотілося загинути, тому не підганяли. Вони повсідалися поблизу, розстелили перед собою газету і насипали соняшникового насіння, почали лузати.

Вадим перебував увесь час у напруженні. Він пильно вдивлявся, піднімаючи цеглу та шматки бетону. Потім попросив Степана допомогти відтягнути важкий шматок бетону, аби розбити його і закинути на візок.

— Піднімаємо повільно й обережно, — порадив Степан.

Чоловіки підважили брилу й побачили тіло загиблого. Вони сповістили про знахідку охорону.

— Розгребіть, подивіться його документи! — крикнув один, продовжуючи лузати насіння.

Над трупом кружляли великі чорні мухи. Схоже, солдат загинув давно, спека зробила своє діло, і з обличчя вже не можна було визначити вік. У кишені документів не було, але на рукаві виднілася синьо-жовта нашивка.

— Наш солдатик, — зітхнув Вадим. — Мабуть, загинув під час захисту аеропорту.

— А рідні чекатимуть і сподіватимуться на його повернення, — промовив Степан.

Чоловіки спитали ополченців, де поховати людину.

— Тягніть його он туди! — охоронець вказав на місце, де закінчувалося бетонне покриття смуги.

Підійшли ще чоловіки й оточили загиблого.

— Укроп? — спитав Василь.

Степан так на нього зиркнув, що того одразу заціпило.

— Допоможіть донести он туди, — попросив Степан.

Кілька чоловіків підняли тіло і віднесли.

— Коли його заберуть? — спитав Вадим ополченців.

— Куди?! Документів при ньому нема, отже, не наш.

— Це — людина, — наполягав Вадим.

— Це не людина, а рослина під назвою укроп, — засміявся охоронець. — Хто його сюди кликав? Ти знаєш, як вони обстрілювали наше місто? Убивали мирних мешканців? Собаці собача смерть! Беріть лопати і зарийте його там, де стоїте, якщо не хочете, щоб ворони доїли.

— Вибач, друже, — зітхнув Вадим і взявся за лопату.

Розділ 59

Кілька днів після серцевого нападу Богдана Стефанівна провела в лікарні. Добре, що Валентина Петрівна вчасно навідалася, а то хто знає, як би воно повернуло. Коли жінці стало краще, вона попросилася додому. Лікар рекомендував пройти десятиденний курс лікування, але Богдана Стефанівна наполягала на виписці.

— Призначте мені лікування, — попросила. — Яка різниця, де я лежатиму — все одно ліки купую за свій кошт, а вдома і стіни допомагають.

— Не маю права тримати вас силою, — погодився лікар. — Нехай хтось вас забере.

Богдана Стефанівна подзвонила Валентині й попросила допомоги. Жінка забрала рецепти в лікаря, спустилася на перший поверх в аптеку і купила ліки. Коли приїхала сусідка, вона вже чекала на неї з великим пакетом.

— Нарешті додому! — зітхнула з полегшенням.

Валентина викликала таксі, і, поки вони чекали, Богдана Стефанівна пожалілася, що не може додзвонитися до онука.

— Хоч самій їдь шукати Геника.

— Куди ви поїдете? Бійці сьогодні тут, завтра там, їх щодня кудись переводять. Ви хоча б знаєте, де він служить? У якій частині? — спитала Валентина.

— Служить? Геник? — Жінка здивовано округлила очі. — Він… Він у зоні АТО?

Валентина зрозуміла, що ляпнула зайве. Вона й не здогадувалася, що сусідка й досі не знає про службу онука.