Повернутися дощем - Страница 74

— Що я накоїла?! Я не навмисне, вибачте!

— І коли він туди потрапив? Давно?

— Та давно, ще в липні. Я думала, ви знаєте.

— Настя знала?

— Він спочатку і їй не зізнавався, — розповіла Валентина. — Сказав, що в Києві працює таксистом, а потім, якщо не помиляюся, на День Незалежності розповів.

— А мені Настя нічого не сказала. Коли я востаннє з нею розмовляла наприкінці серпня, вона запевняла, що Геник працює в Києві.

— Мабуть, не хотіла, щоб ви зайвий раз хвилювалися.

— Так, Настя могла приховати, — похитала головою жінка.

Під’їхало таксі, і Валентина заявила, що почувається винною.

— Вам не можна хвилюватися, а я розпустила язика.

— За мене не хвилюйся, я сама впораюся, і вини твоєї нема. Їдь додому, а я хочу піти до церкви.

Богдана Стефанівна надовго завмерла перед іконою Спасителя. Вона вимолювала прощення за всі свої гріхи та гріхи її дітей і онуків. Просила Бога врятувати її доньку Настю та зберегти життя Геника. Вона щиро молилася про повернення Іванки і прохала Всевишнього впустити в серце доньки Ніни доброту і дати їй більше розуму.

Розділ 60

Добровольчі загони в Іловайську все ще сподівались, що їм прийдуть на допомогу війська ЗСУ. Радісна звістка про знищення кількох ворожих танків, вогневих точок та машин піхоти із загону Мотороли втішила ненадовго — танки і пушки, які їм направили на виручку, були розбиті по дорозі російською армією. На відміну від українських бійців, терористи отримали значне підкріплення від росіян. Ворожі безпілотники знахабніли, і солдати вже звикли до нескінченого дзижчання над головами. Українська розвідка доповідала про велику колону ворожої техніки без розпізнавальних знаків. Біля села Дзеркальне захопили десятьох російських десантників, як підтвердження того, що кордон перетнули регулярні частини РФ.

За кілька діб до Дня Незалежності ворог влаштував захисникам Іловайська справжнє пекло. Ворожі «Піони», «Смерчі», «Гради» відкрили шквальний вогонь з усіх боків. Бійці опинилися серед нескінченних вибухів, коли земля зійшлася з небом у суцільному вогні й диму. Палали будинки і техніка, вибухали боєприпаси, розкидаючи смертоносні осколки. Суцільний чорний дим накрив місто, пахло порохом, горілим і смертю. Куди бігти і де сховатися від артилерії? Здавалося, що горіла під ногами сама земля і не було порятунку. Не в змозі протистояти шаленому натиску, українські підрозділи почали неорганізований відступ. Надвечір двадцять четвертого серпня ситуація стала неконтрольованою, кілька підрозділів було розбито, а сотні добровольців у безнадійній ситуації здалися в полон.

Чутки про оточення міста поширювалися й раніше, але солдати не вірили в обіцяний ворогом котел до останнього. Лише коли з двадцять другого серпня опинилися під безперервним вогнем артилерії, це стало очевидно. Іноді артилерія замовкала хвилин на десять, і бійці, які намагалися підтримати одне одного, жартували, що ворог стомився і йому потрібен відпочинок.

— Попісяти, покакати і перекусити, — казав Злий, — їм також треба. Тож, користуючись нагодою, робимо те саме. Їсти-пити нема чого, а от у кущики збігати треба.

Коли хлопець відійшов, Уля витерла хустинкою обличчя і посміхнулася Геннадію.

— Я вже не така закопчена, як ти?

— Ох ці дівчата! Земля під ногами аж п’яти пече, а вони про свою красу дбають.

— Ти обіцяв зізнатися матері, що не таксуєш, — мовила дівчина. — Сьогодні День Незалежності. Не забув?

— Якби й забув, то «Гради» нагадали. Раз обіцяв, спробую додзвонитися.

Геннадій дістав мобільний, увімкнув і, приклавши до вуха, похитав головою.

— Нема зв’язку.

— Вийди з окопу і підніми телефон, — порадила дівчина, — інколи це допомагає.

— Зараз спробую, — сказав він і підвівся. — Гадаю, вороги ще не встигли справити нужду.

— І я з тобою.

— Не смій! Сиди! — наказав він, і дівчина повернулася на місце.

Геник набрав номер і шукав зв’язку, але марно. Довелося повернутися.

— Не вийшло, — зітхнув він.

— Спробуй ще, іноді зв’язок проскакує, — наполягала Уля.

Злий встиг повернутися до побратимів до того, як знову активно запрацювала ворожа артилерія.

— А щоб вам так жилося на тому світі! — кинув сердито він, коли неподалік розірвався снаряд, засипавши їх землею.

Здавалося, що ворог не видихається, а навпаки, нарощує темп. До пізнього вечора Геник не мав часу зв’язатися з матір’ю.

— Ти обіцяв, — нагадала Уля. — До того ж мобільник може розрядитися, а заряджати немає де.

— Це точно.

Геник став на невелике узвишшя і дивом почув довгі гудки виклику.

— Привіт, мамо! У мене все добре. А як ти? — випалив, побоюючись, що зв’язок урветься.

— Усе добре, синку, — почув рідний голос.

Зненацька просвистів снаряд і десь неподалік добряче гепнуло.

— Знову граєш у боулінг? — спитала мати.

— Усім в укриття! Обстріли справа! — крикнув хтось доволі голосно, і жінка почула.

— Що то? — спитала вона. — Де ти є?

Геннадій не встиг договорити, як Улянка потягла його в укриття. На щастя, зв’язок не перервався, і хлопець, захекавшись, зізнався:

— Не навчила ти мене брехати, мамо. Я не в Києві на роботі, а в зоні АТО.

— Я це зрозуміла, — тяжко зітхнула.

До того як зв’язок пропав, Геннадій встиг додати, що з ним Улянка і після війни вони поберуться.

— Нарешті! — сказав він Улі. — Аж на душі полегшало!