Повернутися дощем - Страница 79

— Його не заарештували, як я розумію?

— Удома зробили обшук, знайшли великий арсенал зброї, то затримали…

— От бачиш! — вихопилося радісне в Ольги.

— Затримали, щоб одразу ж відпустити. Я того сєпара не раз зустрічала на вулиці, він неподалік живе, — схвильовано розповідала Валентина. — Щоразу тікав від мене на інший бік вулиці і це хоча б трохи тішило, а вчора йду і він назустріч, каже: «Ну що, добилася свого? Багато тобі допомогли твої „солдатики“? А ось наші рєбята незабаром прийдуть і повісять тебе першу у твоїй кав’ярні». Ти навіть не можеш уявити, скільки цинізму та насмішки було на його пиці!

— Можу уявити, що він почув у відповідь, — посміхнулась Ольга. — Напевно, крила матами на всю вулицю?

— Не вгадала! — засміялась Валентина. — У мене від такої нахабності навіть матюки з голови повилітали. Я вчепилася йому в пику ось цими нігтями, — Валентина показала зламаний ніготь. — Верещала як навіжена і дряпала його ненависну харю. Перехожі відтягли мене, але я встигла роздерти йому пику і так у носа зацідила, що він вмився червоною юшкою!

— Ну ти й бойова! Я б так не змогла!

— Я б пристрелила наволоч і рука не здригнулася, — сказала Валентина. — Потрапив він мені під гарячу руку, саме тоді, коли привезли наших хлопців з передової. Шість поранених! І це лише з Бахмутки! А вночі трьох прийняв морг. Ось таке у нас «перемир’я». А телеглядачам розповіли, що за добу лише один поранений.

Жінки згадали про каву, яка давно схолола на столі. Валентина запропонувала зробити іншу, але Ольга відмовилася.

— Читала, що біля міста проводять навчання? — спитала.

— Давно час, а то бахкає і не знаєш, що думати. Люди і так налякані, багато переселенців, які бояться більше від нас. А про те, що на Сиротянському блокпосту майже щоночі строчать автомати — ані слова.

— Як завжди, — погодилась Ольга. — Томашівський міст полагодили.

— Хоч одна добра новина.

— А про Настю і Вадима нічого не чути?

Валентина сказала, що ще не встигла увімкнути комп’ютер і переглянути пошту. Вона зайшла на Фейсбук.

— Олю, — покликала подругу, — погані новини. У приваті мені написали, що люди за селом у полі знайшли два трупи з ознаками насильницької смерті. «Волонтерів, чоловіка та жінку, закатували і викинули у полі», — пишуть.

— У них були документи?

— Ні, але вік збігається.

— Звідки тоді інформація, що вони були волонтерами?

— Місцеві їх не раз бачили, вони збирали допомогу по селах. Зараз трупи в місцевому морзі. Я поїду туди, — сказала Валентина. — Попрошу когось мене підмінити, бо не можна закривати заклад — будь-коли можуть зайти на каву солдатики.

Валентина зв’язалася з чоловіком, і за десять хвилин він з’явився на своїй автівці. Вони поїхали всі разом. У морзі й справді лежали два трупи, але то були не Настя з Вадимом.

Розділ 66

Улянка вкрай засмутилася, що мусить виходити з Іловайська в колоні, а не разом із Геником. Є наказ, та важко не відчувати підтримку коханого. Перше розставання після того, як вони поклялися бути разом, виявилося важчим, ніж вона могла уявити. Завжди стримана у своїх емоціях, вона не могла впоратися з хвилюванням і ховала від Геннадія зволожені очі.

— Улянко, ну що ти? Чому так розкисла? — Гена пригорнув дівчину.

Вона вткнулася обличчям йому в плече. Він чув, як тремтить від хвилювання її тіло, як дівчина тамує ридання і беззвучно плаче. Геник дивувався мужності й витримці Улі, яка ніколи не жалілася. Вона вміла мовчки, без взаємності, кохати роками, тихо страждати, могла нарівні з хлопцями тягати ящики з патронами і не жалілася на труднощі. Він бачив її плечі, на яких тендітну дівочу шкіру до ран натер ремінь автомата, вона безстрашно йшла на завдання і не панікувала при таких артилерійських обстрілах, коли у чоловіків не витримувала психіка. Геннадій звик бачити дівчину сильною, а зараз, коли вона проявляла слабкість, не знав, як утішити.

— Не треба, чуєш, Улянко, не треба, — повторював він і почувався справжнім бовдуром. — Як тільки колона промине гуманітарний коридор, одразу мені зателефонуєш.

— Куди? У тебе ж нема телефону.

Геннадій ляпнув, забувши, що недавно загубив мобільник.

… Коли їх мучила спрага, він згадав, що неподалік бачив люк.

— Спробую підняти люк, може, там є вода, — сказав він Злому.

— Куди? Під обстрілами?

— Я повзком.

— Тоді і я з тобою.

Зі Злим було марно сперечатися, тому вони поплазували разом, прихопивши порожню пластикову пляшку. Хлопці підняли люк і відчули вологу, яка йшла звідти.

Злий дістав ліхтарик і присвітив. Вода була занадто далеко, щоб дотягтися. Гена взяв камінець, щоб кинути його у воду і перевірити глибину. Він перехилився, і разом з камінцем щось булькнуло. Хлопець схопився за кишеню кітеля, помацав і вилаявся.

— Що трапилося? — спитав Злий.

— Телефон випав.

— Опаньки! Ну ти й роззява! Документи, сподіваюсь, не пішли в далеке плавання?

— Ні, в пакетику лежали мобільник, карта і папірець з телефонами.

— Хоч це радує. Повертаємось назад, — сказав Злий. — Вода надто далеко, і невідомо, чи питна вона.

Того ж дня Геннадій подзвонив матері з телефону Злого. Звичайно, вона запропонувала купити йому інший, тому Геник сказав, що мобільник йому привезуть волонтери…

— Ну добре, — сказав він, — я сам тобі дзвонитиму. У хлопців є телефони, тож не біда. Я напам’ять знаю два номери найкращих жінок у світі.