Повернутися дощем - Страница 80

— Чиї?

— Моєї коханої Улянки і мами.

— Мені тривожно на серці, як ніколи.

— Усе буде добре. Колона піде під білими прапорами. У ній будуть машини з червоними хрестами, тому ти в безпеці. Ми чекатимемо наказу, впевнений, що підемо за колоною, а потім зустрінемося і знову будемо разом. Усіх жінок будуть відправляти у колоні, тож зраджувати тобі ні з ким.

— Дурень, — лагідно сказала вона. — Можеш зраджувати, якщо совісті вистачить, тільки благаю — збережи себе.

Геннадій поцілував мокру щоку дівчини і взяв її обличчя в долоні:

— Я кохаю тебе, і моя любов повинна оберігати тебе від ворожої кулі, від снарядів і полону. Нас розлучають обставини, але вони весь час змінюються. Ми не будемо разом лише невеличкий проміжок часу. Так потрібно для того, щоб потім знову зустрітися, вже назавжди.

Дівчина дивилася на нього вдячними синіми очима, в яких і біль розлуки, і кохання, і тривога. Росинка сльози викотилася з очей, побігла по щоці, завмерла на півдорозі. Геннадій торкнувся її губами.

— Солона… Цікаво, коли люди плачуть від щастя, які у них сльози на смак? Солодкі?

— Дурненький. — Легка посмішка майнула на її обличчі. — Коли зустрінемося, дізнаєшся.

— Згода. Мені так подобається, коли ти посміхаєшся! Головне, що ми вижили в цьому пеклі, — сказав він. — Гіршого і страшнішого бути вже не може. Тому все буде добре. Скажи, що згодна зі мною.

— Так! Мені час іти.

Уляна повторила ще раз, що кохає його, відійшла на кілька кроків і зупинилася.

— Генику, — сказала дівчина. — Якщо обставини розкидають нас у різні боки, знай, що я залишуся в зоні АТО до останнього дня, до перемоги. І де б я не була, я завжди чекатиму тебе. Навіть тоді, коли не буде надії, і дочекаюся, ти мене знаєш — я терпляча.

— Не думай про погане, — відповів він. — Я кохаю тебе, і це назавжди.

Дівчина повернулася і швидко пішла. Геннадій дивився їй услід, і мимоволі подумав, що бачить Улянку востаннє.

Розділ 67

Приміщення бойлерної, де ночували чоловіки, одного вечора заповнили вщент нові затримані. Одразу завели чоловіків двадцять-двадцять п’ять, усі місцеві і навіть з однієї вулиці.

— За що вас усіх? — поцікавився Степан, коли чоловіки поклали свої матраци, заповнивши все вільне місце на долівці.

— Усе через мене, — сказав один чоловік, Михайло.

На вигляд йому було за п’ятдесят, високого росту, широкий у плечах, підтягнутий. Схоже, або колись займався спортом, або стежив за фізичною формою.

— Чим же ти, Михайле, так завинив перед молодою республікою? — спитав Вадим, бо чоловік у нього одразу викликав довіру.

— Довгим язиком, — посміхнувся чоловік, вмощуючись на матраці. — Зібралися з сусідами у вихідні, взяли пляшку горілки, зварили у дворі кашу, жінка дістала банку огірочків — усе чин-чином, сидимо, випиваємо, ляси точимо. А про що розмови? Про що не почни, все закінчується обговоренням нинішньої ситуації. Алкоголь завжди сприяє щирій розмові, тож і я розпатякався, — охоче розповідав чоловік, — обізвав різними негарними слівцями з перчиком наших «славних захисників».

— Ополченців? — спитав Василь.

— А хто ж іще заслуговує на такі слова? Я — колишній спортсмен, боксер. З великого спорту вже давно пішов, бо вік, самі розумієте, а ось звичка виходити на вранішню пробіжку, працювати на турніках у сквері, раз на тиждень у спортзалі покачати прес — святе діло. А тут на тобі: комендантська година, спортзал не працює. Як їх не обізвати останніми словами? Чому я у своєму місті не можу рано-вранці побігати? Я вже мовчу про все інше, місто ніби вимерло.

— То за що вас усе-таки забрали? — не вгамовувався підприємець.

— Або хтось із ополченців почув з вулиці мої нарікання, або здали сусіди, — пояснив Михайло. — Ми розійшлися по домівках тихо-мирно, а сьогодні на світанку тарабанять у двері. Жінка відчинила, мені одразу руки за спину і сюди.

— Не одному тобі, — втрутився ще один новачок, — усіх чоловіків, хто залишився на вулиці, під одну гребінку затримали.

— І навіть тих, хто не випивав з вами? — знову озвався Василь.

— Кажу ж, усіх, — повторив чоловік. — Сказали, що потім розберуться. У нас вулиця майже порожня, всі, хто міг, виїхали. А ті, хто не ризикнув покинути свої оселі на мародерів, лишилися.

— Грабують порожні будинки? — поцікавився Степан.

— Ще й як! — відповів Михайло. — Виносять усе, що нажито роками, а ще й заселяють, поки нема господарів.

— Як так?

— Нахрапом, як ще? — відповів Михайло. — Один з будинків уже має нових господарів, хоча вони про те ще не знають.

— І хто там поселився непроханим гостем?

— Двоє братів-кадирівців, а недавно приїхали до них дружини з дітьми. Я оце думаю, чи не вони донесли на мене? Втім, яка тепер різниця?

На сніданок покликали всіх, окрім Михайла.

— Тебе Псих хоче бачити, — посміхнувся охоронець.

— Я сам скоро психом стану від такого життя, — буркнув Михайло, і його повели на допит.

…Чоловіків повезли на роботу в місто Краснодон на цілу добу, потім обіцяли день відпочинку. Висадили з автобуса на околиці поблизу зруйнованого триповерхового будинку. Про те, що тут була якась організація, свідчили розкидані папери та паперові теки, уламки офісних стільців та комп’ютерних столів. Через дорогу — приватні будинки. Неподалік — ватага підлітків, які, певно, нишпорили, шукаючи щось цікаве для себе. Хлопчаки сховались за рогом і спостерігали за чоловіками. Полонені мали розібрати завали, відділити цілі цеглини від розбитих.