Повернутися дощем - Страница 91

— Кальміус! — скрикнув Малий. — Вода!

Вони покидали зброю і кинулись у воду, черпали її, пили досхочу, відтак виклали з кишень документи та телефони й в одязі занурилися в прохолодні обійми річки. Побратими стояли на березі і спостерігали, як хвилин з двадцять хлопці хлюпалися у воді, пили й знову занурювалися у воду. Мокрі і щасливі, бійці вийшли на берег і лише тоді привіталися.

— Ви як стадо слонів, — посміхнувся командир роти Вусик. — Мабуть, дісталося вам! Довгенько на вас чекали.

— Пусте! — сказав Злий. — Головне, що вибралися. Скільки вас?

— Двадцять п’ять. Останніх, напевно, вже не дочекаємось. Вони або самотужки вибралися, або… Ви голодні?

— А сам як думаєш?

Хлопці принесли їм кілька кавунів та динь, поклали жовті огірки та стиглі помідори.

— Оце все, що довелося роздобути, — пояснив Вусик. — Майже в кожному селі то ополченці, то росіяни, тому ми не ризикували і вночі дещо роздобули на городах. Огірки гіркуваті, певно, залишили їх на насіння, та нехай не ображаються.

— Ну все, прощавай, шлунок, — сказав Малий. — Вода з річки, потім помідорчики та огірочки. Буде круто!

— Не навроч! — буркнув Злий, розрізаючи навпіл порепаний жовтий огірок.

Коли бійці перекусили, Вусик сказав, що додзвонився до своїх і отримав координати траси, якою їхатиме колона української техніки.

— Це не підстава? — з недовірою спитав Злий.

— Думаю, що ні, дані від нашого побратима. Зараз трохи відпочинемо й опівночі вирушимо. За моїми підрахунками, до п’ятої ранку будемо на місці.

Хлопці полягали в тінь під великою старою вербою і вмить міцно поснули.

Розділ 79

Настя так і не дізнатися від Аліси, як її мати та діти, — її більше не возили до громадської їдальні. Втішало тільки те, що їх звільненням займалися афганці з Луганська і вона встигла передати звістку про себе. Залишалося чекати і сподіватися. Настя тепер прибирала в комендатурі, мила вікна, підлогу, наводила лад у кабінетах, коридорах та туалеті. Події останніх місяців навчили її знаходити краплю позитиву в усьому. Без цього не можна було вижити і не зламатися, тому в перший день роботи на новому місці Настя відзначила, що робота не надто важка і лише до п’ятої години вечора, коли замикали комендатуру. Ванної кімнати не було, але в комірчині стояли ємності з запасами води для прибирання, було мило, відра і тазики, тож можна було зачинитися й обмитися холодною водою. Вона навіть могла принести свою та Вадима білизну і нишком випрати. У комендатуру іноді приходили волонтери, які знали, що Настю і Вадима незабаром обміняють, і щоразу питали: «Ви ще тут?» Якось Настя спитала волонтерів, чи вони, бува, не знають Сашка Гримайла.

— Та хто його не знає! Звичайно, ми знайомі! — відповів юнак. — Але зараз треба рятувати самого Сашка. Він поїхав у ДНР на переговори зі звільнення наших солдатів, а ополченці взяли його в полон. Ми намагаємося його обміняти, але не все так просто — ополченці багато хочуть взамін.

— А чому ви, волонтери, займаєтесь обміном полонених, а не наша держава?

Юнак посміхнувся:

— Наївні! Гадаєте, ви ще комусь потрібні?

…Коли Настя з острахом відчинила кабінет Філіна, то відскочила як ужалена. Біля дверей замість килимка для витирання взуття лежав синьо-жовтий прапор! Горло стиснуло, і вона кілька хвилин стояла, втупивши погляд у рідний прапор, який пораненим птахом розпростерся на долівці. Трохи оговтавшись, Настя переступила поріг і почала прибирати. Різні думки снували в голові, поки вона протирала вікна. Хотіла сховати прапор у шафу, але цим лише б накликала на себе гнів і тоді прощавай повернення додому. По-людськи поговорити з Філіном не вийде — вона до цього часу тремтіла від самої згадки про нього. «Пораджусь з Вадимом, — вирішила вона. — Так не можна! Потрібно щось зробити і при цьому не зашкодити обміну».

Коли черга дійшла до прибирання підлоги, Настя підняла прапор і відчула, як шалено забилося серце. Чомусь згадався день звільнення Сєвєродонецька, коли під шалений гуркіт снарядів вони бігли з Вадимом через усе місто, щоб побачити свій рідний синьо-жовтий прапор, і як вона нестримно плакала. І ось він у неї в руках, такий рідний, близький до щему в серці, спаплюжений ворогами, потоптаний їхніми брудними чобітьми. Хочеться пригорнути до серця цю вирвану частинку її країни і зігріти своїм теплом, а не можна! Настя зітхнула, обережно витрусила його і простелила на ще вологу підлогу.

За вечерею в їдальні Настя встигла прошепотіти Вадиму про свою нову роботу та український прапор.

— Вадику, що робити? — спитала вона, знаючи, що в камері розмови не вийде — занадто багато вух.

— Ми нічого не можемо змінити.

— Ти хочеш сказати, що нехай все так і лишається?!

— Є обставини, які ми не можемо змінити, не нашкодивши собі, — прошепотів. — Ти можеш врятувати прапор і накликати на себе біду. А якщо почнеш сперечатися щодо прапора, тебе затримають надовго. Так що, Настю, хай як боляче, нічого не можна змінити, — сказав Вадим і додав: — Поки що.

— Прапор лежить у кабінеті Філіна, — сумно промовила Настя.

— Тим паче! Він тебе не дуже любить.

— Взаємно, — промовила Настя. — Я його ще не бачила, але від думки про зустріч у мене підкошуються коліна. — Раптом вона згадала: — Куди тебе сьогодні возили на роботу? Знову на розміновування?

— Нікуди, — загадково посміхнувся Вадим.

— Скажи, що спав у камері.

— Мене не возили, а водили на роботу.