— ?
— Я копав траншеї для труб водопостачання тут, на задньому дворі. Поглядав у вікна в надії побачити тебе.
— Або якусь гарненьку молодицю, — Настя грайливо штовхнула його ліктем.
— Навіщо вони мені? Їх у нашій камері вистачає! Ось ти заснеш, а я підлізу до неї…
— Аби лише не переплутав і до бабці не потрапив.
— Скільки ще часу ту нещасну триматимуть?
Бабці, яка піднімала всіх на ноги, просилася в туалет або й навіть мочилася у штани і скиглила, вже не було, і всі полегшено зітхнули. Втім, все одно стомлені за день люди не могли відпочити вночі через задуху.
— Де поділи нашу стареньку? — встигла спитати охоронця Настя.
— Тобі яке діло? Не твоя ж стара, — грубо відповів він.
— Не моя, але всі колись такі будемо. То де ви її поділи?
— Розстріляли! — вишкірив зуби охоронець.
— За що?! — вихопилося в Насті.
— Та не верещи! — засміявся він. — Відпустили її!
— Вона хоча б знає, де її домівка?
— То вже не наші проблеми.
— Родичі в неї є? Їм сповістили?
— Заткнись! — крикнув чоловік. — Уся така правильна, що аж гидко! Гадаєш, тільки в тебе є серце, а ми тут наволочі безсердечні?! Тебе, виходить, жінка народила, а нас сука? У нас нема матерів?
Охоронець так гучно гепнув металевими дверима, що аж у вухах задзвеніло.
— Не знаю, хто вас народив, — прошепотіла Настя.
— І справді, чому ти завжди всюди пхаєш свого носа? — сказала якась жінка, розстилаючи матрац. — Тобі більше всіх треба?
— А тобі байдуже, що вони зробили з бабцею? — спалахнула Настя. — У тебе теж нема матері?
— Є у мене і мати, і бабця, і мені не байдуже, де зараз стара, — мовила жінка. — Але треба думати головою, а не сідницями! Ти тут не одна, можеш зашкодити всім.
— Чим?! Що я не так сказала? — щоки в Насті палали вогнем.
— Насте, де наша постіль? — озвався до неї Вадим. — Допоможи мені знайти наш матрац, а то в мене спина аж гуде!
Розділ 80
Вусик не розбудив хлопців опівночі, давши ще годинку поспати. На дорогу, якою йтиме колона української техніки, вони вийдуть засвітла, десь годині о четвертій-п’ятій ранку. На душі було тривожно. Вусик не мав сумнівів щодо бійця, з яким пліч-о-пліч воював з першого дня і який дав координати, а ось щодо колони… Техніку, яку направили раніше на підмогу в Іловайськ, вщент розбив ворог. Було цілком логічно, що керівництво мало прислати їм ще підмогу і направити колону техніки. Вперто ширилися чутки, що генерали зрадили своїх бійців, кинули напризволяще, але рішення надати допомогу бійцям, які виходять з оточення, свідчило про інше: їх не забули. Та гризли сумніви: як техніка могла пройти крізь подвійне кільце ворога й опинитися на території, де чи не в кожному кущі засідка? Утім, вони не знають всієї картини, бо на війні все може раптово змінитися. То чому ж так тривожно на душі? Вусик дістав пачку цигарок, порахував. Чотири цигарки, тож можна ще одну спалити, перед тим як піднімати бійців. Він запалив і спробував зв’язатися по мобільнику з командиром — зв’язку не було, а телефон жалісно запищав — сіла батарейка.
Після пробудження хлопці одразу побігли в кущі — дали про себе знати вода з річки та овочі. Вусик роздав усім по одному помідору і наказав набрати води в дорогу. Трохи перекусили перед виходом.
— Залишилося трохи, — сказав їм Вусик. — Години за три-чотири будемо зі своїми.
Вони пішли полями, оминаючи села. Соняшники шурхотіли пожовклим листям і голівками давали ляпасів хлопцям. Просувалися повільно, бо в багатьох почався розлад шлунка і доводилося відставати в потребі.
— Я на все життя зненавиджу соняшники, — стишено мовив Злий. — Уже сідниці обідрав їхнім шорстким листям.
— А якби йшли посадкою, то довелося б підтиратися кропивою, — хихикнув Малий.
Після соняшникового поля почалося кукурудзяне.
— Ну що, Злий, — сказав Малий, — тепер листя соняшника здається найніжнішим туалетним папером? У мене точно жопа в крові.
— Не треба було жерти помідори й огірки, — огризнувся Злий.
Раптом передсвітанкове небо розірвали вогні та гучні постріли «Градів». Снаряди летіли в бік Старобешевого, розривалися, осяваючи небо кривавою загравою.
— Що вони роблять?! — обурився Вусик. — Там нема наших, тільки мирне населення.
— Наволочі! — Злий смачно посипав матюками.
Недовго тішилися полонені в тісній камері після того, як відпустили неспокійну бабцю. Замість неї привели новачка, Саню Жуліка. Трохи йоржистий, веселий добряк одразу став душею компанії. Саня міг утихомирити сварки і покращити настрій анекдотом, хоча спочатку, коли дізналися, що він рецидивіст і п’ять разів відбував термін за ґратами, сприйняли його насторожено.
— Саньок, за що тебе на цей раз прикрили? — спитав Вадим.
— Не повіриш! Сидів за різні гріхи, не заперечую, заслужено, але цього разу, — Жулік наморщив лоба, — зараз згадаю і точно сформулюю. Ага! «Для визначення моральних якостей». Хтось мені пояснить, що це таке? Що це за нова стаття? — І скільки мені світить? Хоча я й досі не втямлю, чим завинив перед новою владою.
— Ця стаття називається «Безкоштовна рабсила», — відповіла Настя. — А термін визначить нова влада.
— Ти хотіла сказати суд?
— Я з України, не місцева, не можу сказати, чи є тут суд!
— Оце прикол! Тільки відмотав своє, а тут війна! Хто з ким воює і за що, до цього часу не розберуся, — Жулік почухав потилицю. — Не встиг вдихнути повітря свободи — знову небо в решітку. Пропонували йти на захист ЛНР, в ополчення…