Повернутися дощем - Страница 92

— ?

— Я копав траншеї для труб водопостачання тут, на задньому дворі. Поглядав у вікна в надії побачити тебе.

— Або якусь гарненьку молодицю, — Настя грайливо штовхнула його ліктем.

— Навіщо вони мені? Їх у нашій камері вистачає! Ось ти заснеш, а я підлізу до неї…

— Аби лише не переплутав і до бабці не потрапив.

— Скільки ще часу ту нещасну триматимуть?

Бабці, яка піднімала всіх на ноги, просилася в туалет або й навіть мочилася у штани і скиглила, вже не було, і всі полегшено зітхнули. Втім, все одно стомлені за день люди не могли відпочити вночі через задуху.

— Де поділи нашу стареньку? — встигла спитати охоронця Настя.

— Тобі яке діло? Не твоя ж стара, — грубо відповів він.

— Не моя, але всі колись такі будемо. То де ви її поділи?

— Розстріляли! — вишкірив зуби охоронець.

— За що?! — вихопилося в Насті.

— Та не верещи! — засміявся він. — Відпустили її!

— Вона хоча б знає, де її домівка?

— То вже не наші проблеми.

— Родичі в неї є? Їм сповістили?

— Заткнись! — крикнув чоловік. — Уся така правильна, що аж гидко! Гадаєш, тільки в тебе є серце, а ми тут наволочі безсердечні?! Тебе, виходить, жінка народила, а нас сука? У нас нема матерів?

Охоронець так гучно гепнув металевими дверима, що аж у вухах задзвеніло.

— Не знаю, хто вас народив, — прошепотіла Настя.

— І справді, чому ти завжди всюди пхаєш свого носа? — сказала якась жінка, розстилаючи матрац. — Тобі більше всіх треба?

— А тобі байдуже, що вони зробили з бабцею? — спалахнула Настя. — У тебе теж нема матері?

— Є у мене і мати, і бабця, і мені не байдуже, де зараз стара, — мовила жінка. — Але треба думати головою, а не сідницями! Ти тут не одна, можеш зашкодити всім.

— Чим?! Що я не так сказала? — щоки в Насті палали вогнем.

— Насте, де наша постіль? — озвався до неї Вадим. — Допоможи мені знайти наш матрац, а то в мене спина аж гуде!

Розділ 80

Вусик не розбудив хлопців опівночі, давши ще годинку поспати. На дорогу, якою йтиме колона української техніки, вони вийдуть засвітла, десь годині о четвертій-п’ятій ранку. На душі було тривожно. Вусик не мав сумнівів щодо бійця, з яким пліч-о-пліч воював з першого дня і який дав координати, а ось щодо колони… Техніку, яку направили раніше на підмогу в Іловайськ, вщент розбив ворог. Було цілком логічно, що керівництво мало прислати їм ще підмогу і направити колону техніки. Вперто ширилися чутки, що генерали зрадили своїх бійців, кинули напризволяще, але рішення надати допомогу бійцям, які виходять з оточення, свідчило про інше: їх не забули. Та гризли сумніви: як техніка могла пройти крізь подвійне кільце ворога й опинитися на території, де чи не в кожному кущі засідка? Утім, вони не знають всієї картини, бо на війні все може раптово змінитися. То чому ж так тривожно на душі? Вусик дістав пачку цигарок, порахував. Чотири цигарки, тож можна ще одну спалити, перед тим як піднімати бійців. Він запалив і спробував зв’язатися по мобільнику з командиром — зв’язку не було, а телефон жалісно запищав — сіла батарейка.

Після пробудження хлопці одразу побігли в кущі — дали про себе знати вода з річки та овочі. Вусик роздав усім по одному помідору і наказав набрати води в дорогу. Трохи перекусили перед виходом.

— Залишилося трохи, — сказав їм Вусик. — Години за три-чотири будемо зі своїми.

Вони пішли полями, оминаючи села. Соняшники шурхотіли пожовклим листям і голівками давали ляпасів хлопцям. Просувалися повільно, бо в багатьох почався розлад шлунка і доводилося відставати в потребі.

— Я на все життя зненавиджу соняшники, — стишено мовив Злий. — Уже сідниці обідрав їхнім шорстким листям.

— А якби йшли посадкою, то довелося б підтиратися кропивою, — хихикнув Малий.

Після соняшникового поля почалося кукурудзяне.

— Ну що, Злий, — сказав Малий, — тепер листя соняшника здається найніжнішим туалетним папером? У мене точно жопа в крові.

— Не треба було жерти помідори й огірки, — огризнувся Злий.

Раптом передсвітанкове небо розірвали вогні та гучні постріли «Градів». Снаряди летіли в бік Старобешевого, розривалися, осяваючи небо кривавою загравою.

— Що вони роблять?! — обурився Вусик. — Там нема наших, тільки мирне населення.

— Наволочі! — Злий смачно посипав матюками.

Розділ 81

Недовго тішилися полонені в тісній камері після того, як відпустили неспокійну бабцю. Замість неї привели новачка, Саню Жуліка. Трохи йоржистий, веселий добряк одразу став душею компанії. Саня міг утихомирити сварки і покращити настрій анекдотом, хоча спочатку, коли дізналися, що він рецидивіст і п’ять разів відбував термін за ґратами, сприйняли його насторожено.

— Саньок, за що тебе на цей раз прикрили? — спитав Вадим.

— Не повіриш! Сидів за різні гріхи, не заперечую, заслужено, але цього разу, — Жулік наморщив лоба, — зараз згадаю і точно сформулюю. Ага! «Для визначення моральних якостей». Хтось мені пояснить, що це таке? Що це за нова стаття? — І скільки мені світить? Хоча я й досі не втямлю, чим завинив перед новою владою.

— Ця стаття називається «Безкоштовна рабсила», — відповіла Настя. — А термін визначить нова влада.

— Ти хотіла сказати суд?

— Я з України, не місцева, не можу сказати, чи є тут суд!

— Оце прикол! Тільки відмотав своє, а тут війна! Хто з ким воює і за що, до цього часу не розберуся, — Жулік почухав потилицю. — Не встиг вдихнути повітря свободи — знову небо в решітку. Пропонували йти на захист ЛНР, в ополчення…