Повернутися дощем - Страница 95

«Якийсь диявол, а не людина, — думала Настя, витираючи пил на полицях та підвіконні тремтячими руками. — Але я повинна стати сильнішою за нього», — підбадьорювала себе. Та знову зустрівши, опускала очі і відчувала, як зрадницьки тремтять руки і підкошуються ноги.

Щодня Настя прокидалася з надією, що її повернуть на роботу до громадської їдальні, де вона зможе зустрітися з Алісою і дізнатися, як там її мама i діти, та марно. Втішало те, що Аліса сповістила матір про полон, колишня подруга напевно стримала свою обіцянку.

За вечерею Вадим спитав:

— Чому ти не попросиш волонтерів зателефонувати матері та Генику?

— Навіщо? Я знаю, що Аліса їм подзвонила, — відповіла Настя: — А ти чому не передаси через них звістку Левкові?

— Уже нема сенсу, — посміхнувся Вадим, — незабаром повернемося додому.

Щодня вони сподівалися, що частину полонених з камери відпустять по домівках, але всі тридцять дев’ять були на місці. Перші дні спали по черзі, але так було дуже незручно. Люди тільки встигали поснути, як треба було прокидатися і поступатися місцем. Тоді вони примудрилися спати або сидячи, або схилившись на плечі одне одному. Настя з Вадимом спали під ліжком, на боку, тісно притиснувшись і таким чином звільнивши площу під ліжком ще одній людині.

Листопад нагадав, що зима не за горами. У камері не топили, тому вдень за відсутності людей повітря охолоджувалося. Ввечері, навпаки, ставало задушливо, що справляло враження тепла. Настя підгортала частину матраца під бетонну стіну, щоб не притулятися до холодної стінки.

З іншого боку Вадим зігрівав її своїм тілом, тому їй пощастило не застудитися. Дехто зі співкамерників встиг підхопити застуду і не міг заснути від надривного кашлю, що заважав спати й іншим. Ніхто не дорікав за незручності, як було перші дні — люди швидко призвичаїлися співіснувати в нелюдських умовах, тішачи себе тим, що ці негаразди тимчасові. Прокинувшись уранці, вони часто розповідали про свої сни, ділилися думками — так, ніби жили великою родиною, яка змушена тимчасово тіснитися, але незабаром кожен з них повернеться до звичного життя окремо.

Олена прокинулася і зрозуміла, що її сусіди також не сплять, лежать, зігріті теплом сусіда, чекають на команду підйом.

— Доброго ранку! — посміхнулась вона Степану, який кліпнув очима і знову заплющився. — Мені сьогодні наснилася сім’я.

— Мені моя також щоночі сниться, — обізвалася одна із жінок.

— Сон був настільки чіткий, — продовжила Олена, — як реальність. Наче наша родина сіла на кухні снідати, брязкали тарілки, і смачно пахло супом з курятиною. Знаєте, коли ми зі Степаном жили спочатку разом зі свекрухою, вона прокидалася вдосвіта, починала гриміти каструлями, а нам молодим так хотілося ще трішки поспати!

— Знайома історія! — сказала якась жінка.

— До чого я веду? — продовжила Олена. — Сон був настільки реальним, що коли прокинулася, мені у вухах стояло, як свекруха гримить каструлями, розкладає на столі ложки і розливає по мисках суп. Вірите, що не хотілося розплющувати очі? І така ностальгія охопила за минулим! Колись понад усе хотілося зранку поспати і не чути, як вовтузиться свекруха на кухні, а тепер кілька років життя віддала б за таку мить! Уявила, що все повернулося назад, я сплю в теплому ліжку, прокидаюсь, а мати чоловіка вже приготувала смачний сніданок, ще можна поніжитися під ковдрою біля коханого, щоб потім зайти на кухню, вдихнути пахощі страв і сісти за стіл.

— А там супець з курячими крильцями! — додала та сама жінка.

— Чому ми не цінуємо те, що маємо? — розмірковувала Олена. — Чому нам здається, що може бути краще, ніж є? Чому нема науки, яка навчила б нас бачити в буденному житті все гарне, а не погане?

— Є така наука, — озвався Жулік. — І назва її — життя.

Люди замовкли. Кожен поринув у найкращі спогади у своєму минулому. Голосний гуркіт у металеві двері змусив їх здригнутися, повернув у реальність.

— Підйом! — почули вони хрипкий бас охоронця.

Розділ 84

Бійці увімкнули мобільні, щоб додзвонитися до своїх командирів, але вони розрядилися.

— Приїхали! — зітхнув Малий, який був у розпачі і не приховував того. — Куди тепер іти? Що робити? Як дізнатися, де наші? Усе! Нам гаплик! — Я більше нікуди не піду. Усе марно. Скільки ми блукаємо? Будемо куширями лазити, поки нас не візьмуть у полон, як Кабана?

— Усім нелегко, — сказав Мона.

— Йдіть куди хочете, — Малий поклав автомат і сів на трухлявий пень. — Хай приходять ополченці й роблять зі мною що хочуть.

— Ти зовсім того? — Мона покрутив пальцем біля скроні.

— Мені все одно! — нервово промовив хлопець. — У кожної людини є запас сил, у мене він скінчився. Усе!

— Ну що ти розкис? — Геннадій сів поруч. — Якщо тобі начхати на своє життя, то подумай про батьків. Якщо тебе не буде, то чи стане їм легше. Хоча б заради них ти повинен триматися! Нам усім дуже важко, але легше, ніж тим, хто лежить у землі й ніколи не підведеться. Ми — живі! Це наш плюс. Нам уже пощастило, коли ми не пішли з колоною «коридором смерті», ми кілька разів потрапляли в халепи, але вижили. Наша місія на землі ще не скінчилася. Невже ти не хочеш добратися до своїх, щоб відпочити, помитися, поїсти і відомстити за Кабана? За тих хлопців, які зараз лежать у посадках і на полях?

— У тебе ще є сили, тому так говориш, — сказав Малий. — У мене їх нема. Мені все байдуже… Йдіть далі і не чіпайте мене! Так чи так нас візьмуть у полон.