Повернутися дощем - Страница 96

— З будь-якої ситуації є вихід. Пам’ятаєш, як казав Філософ: «Виходу нема лише з труни. Тож не скигліть!»?

— Відчепись! — відмахнувся хлопець.

— Злий, чому ти мовчиш?! — обурився Геник.

Злий сидів віддалік, жуючи травинку і думав про щось своє. Здавалося, що розмова побратимів його зовсім не обходить, бо внизу угледів щось надзвичайно цікаве.

— Сєвєр, не чіпай його.

— Може, і він тут лишиться разом із Малим чекати ополченців? — кинув Мона.

— Йдіть уже! Я стомився! Мені все набридло! — нив Малий. — Життя така мерзенна річ! Навіщо я жив?

— Злий! — знову звернувся до побратима Гена. — Що з ним робити?

— Облиште його, — спокійно мовив. — Хоче лишитися? Нехай. Зброя не його власність, тому автомат заберемо. Ополченці сюди навряд чи прийдуть. Навіщо їм лізти нагору? Посидить кілька годин на спеці, знепритомніє і піде на вечерю лисицям чи вовкам. Коли зуби хижаків устромляться в тіло, від болю отямиться і трохи поборюкається, волаючи до хрипоти, коли звірі ласуватимуть його плоттю.

Малий наче води в рот набрав. Він сидів, обхопивши руками коліна, і тихо зітхав.

Хлопці попили води, і Малий не відмовився, випив свої законні два ковтки.

— Злий, що будемо робити? — спитав Геннадій.

— Треба йти до своїх.

— Питання куди? — зауважив Мона.

— Давайте подумаємо, — Злий виплюнув травинку. — Гадаю, наші там. — Він вказав пальцем. — Вусик говорив, що від траси, де чекали українську колону, до наших позицій усього кілька кілометрів. Якщо ворожа техніка посунула праворуч, отже, там їхні, а нам — трохи ліворуч.

— Згоден, — підтримав Мона. — Злий діло каже.

— А якщо наші відступили? — зауважив Геннадій.

— Цього ми не знаємо, тому будемо сподіватися на краще, — Злий підвівся. — Хто йде далі? Ось і добре, — сказав він, помітивши, що Малий повільно підвівся і закинув автомат на плече.

Хлопці спускалися яром, аби перейти дорогу й потрапити на поле кукурудзи. Вони вже сховалися серед високих рослин, коли почувся гуркіт техніки, який щохвилини наростав. Кілька ворожих танків, що нещодавно пройшли в складі колони, чомусь повернулися.

— Що вони тут забули? — пошепки сказав Злий.

Схоже, що бойовики зупинилися надовго, вони жартували і голосно реготали.

— Доведеться трохи посидіти, — сплюнув Злий.

Хлопці всілися в тіні, ховаючись від палючих променів сонця та ворогів. Утім, ненадовго — позаду, на іншій дорозі, загуркотіла техніка.

— Вороги пруть звідусіль, — почухав потилицю Мона.

— Аби попереду їх не було, — буркнув Злий.

За півгодини зашуміло ще з одного боку.

— Ми як миші, — сказав Малий, який до цього часу не зронив ні слова, — куди не сунься — всюди пастка.

— Малий, не починай знову, прошу тебе! — розлютився Злий. — Треба думати, що робити далі.

— Якщо нас помітять і простріляють поле, то шансів вижити у нас нуль, — сказав Геннадій. — Ми у ворожому оточенні, що нагадує літеру «п». Вихід є лише з одного боку, але попереду зорана земля, де все, як на долоні. Чекати ночі?

— До ночі ми поляжемо без води, — зітхнув Мона. — Зараз комусь із них припече в туалет, побіжить у кукурудзу, добре, якщо недалеко, а як далі прогуляється? Поле маленьке, щоб нас надійно сховати.

— Або вирішать побавитися і простріляють кукурудзу просто так, — мовив Злий.

— Чи щоб упевнитися у своїй безпеці, — додав Малий. — Справді, хлопці, тут небезпечно.

— У тебе є шапка-невидимка, щоб непомітно перетнути відкриту місцевість? — спитав Геннадій.

— Якщо побігти полем, то автомат не дострелить, а поки вони залізуть у танк, розвернуть, ми вже будемо далеко.

— А далі що? — Злий поглянув на Малого.

— Далі «зеленка», кілька кілометрів і наші!

— Дурня! — криво посміхнувся Мона. — Це самогубство!

— А що? Мені ідея Малого сподобалась! — сказав Злий.

Розділ 85

Попри очікуване за Мінськими домовленостями перемир’я, сєвєродончани чули вибухи. Зі ЗМІ вони дізналися, що двадцять першого вересня за Лисичанськом під Кіровським українські військові потрапили під обстріл ворожої артилерії на сім діб, коли не можна було відповідати, довелося їм триматися без води та харчів. Невтішні новини приходили зі Щастя, де Луганську ТЕС знову обстріляв ворог. У ЛНР виліз, як черв’як із землі, отець Трохим. «Свята людина», яка напакостила в Сєвєродонецьку, повідомляла в Інтернеті: «У нашому полку поповнення! Добровольці з різних країн світу приїхали за покликом серця. У їх складі є французи, серби, білоруси, росіяни з різних кінців Русі і навіть дівчина з Ізраїлю. Був відслужений молебень, окроплені святою водою, бійці отримали благословення і напуття. На питання „Чи не боїтеся померти? Навіщо приїхали?“, відповіли: „Коли ми побачили фашизм у Новоросії, убивство мирних громадян, дітей, жінок, старих людей та наших братів окупантами, то не змогли залишатися байдужими. Якщо не зупинити зараз, фашизм і далі ширитиметься у світі… Фашисти йдуть у пекло, їх життя на цьому не закінчується, а у нас — зустріч з Богом. Хочемо померти жертовно, за віру і вітчизну — Святу Русь…“»

Один із керівників бойовиків Павло Дрьомов, що перебував чи то в Первомайську, чи у Стаханові, заявив, що не визнає Мінські домовленості і обіцяв наступ на «трикутник» Лисичанськ-Сєвєродонецьк-Рубіжне найближчим часом. Як завжди, призначалася чергова дата захоплення міст, щоб залякати населення в Сєвєродонецьку, були обстріляні тенісні корти, але життя, ще таке неспокійне, тривало і в місто стікалися переселенці. Дев’ятнадцятого вересня на місцевому сайті з’явилася офіційна інформація: зареєстровано 3115 осіб, найбільше із Первомайська (652) та Луганська (1300). У місто також почали переїжджати державні установи з окупованих територій, однією з перших була обласна лікарня. Відновив свій рух потяг «Київ-Луганськ», який не ходив з 26 червня 2014 року. Після відновлення залізничного мосту пішли потяги й до Сватового та Куп’янська, а із Рубіжного можна було доїхати до Харкова. У банкоматах зникла готівка, тому люди їхали в Харків, щоб отримати кошти. Важко, з потугами, життя поверталося у звичайне русло. У місті так і говорили «до війни» чи «після війни»…